Роман Коваль: Петро Болбочан: “Обов’язок перед Україною кличе мене до зброї”

Згодом Петро Болбочан писав голові Директорії: “Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам – більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до “єдиної Росії”...

Ненависть Володимира Винниченка до Миколи Міхновського, Павла Скоропадського, Петра Болбочана і трохи пізніше до Симона Петлюри мала катастрофічні наслідки для української державності. Петро Болбочан точно підмітив причину цього: “Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар’єристів”...

Вже не важливо, що було в основі цього негативного почуття до визначних українських діячів – страх за своє життя чи бажання обійти конкурента, важливо те, що однією з головних причин поразки України було те, що керівниками держави були абсолютно не відповідні люди, які кожним своїм кроком руйнували українське військо, а з ним і державу.

Тим часом Красна армія заливала Харківщину: був захоплений Куп’янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко ніяк не міг повірити, що більшовики – союзники УНС у протигетьманському повстанні, з якими він не один раз пив каву і вів дружні розмови – пішли війною на Україну. Всі повідомлення Болбочана про просування Красної гвардії вглиб України він вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням полковника Болбочана, що “наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду”, хоча той сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.

Болбочан не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни, а військові операції проти окупантів розцінили б як спробу розбити “єдність революційного фронту” і “посварити український та російський народи”. У своїх телеграмах до Києва командир Запорізького корпусу різко вимагав, щоб Директорія оголосила нарешті війну агресорам.

Але Директорія вагалася. На початку січня Болбочан, під тиском німецького командування, змушений був залишити Харків. Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР “мусив офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України” [13] Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. – Нью-Йорк – Детройт – Скрентон, 1957. .

Але й визнавши факт війни, Винниченко звинувачував у інтервенції не Москву, яка збройною силою захопила вже значну частину Харківщини, половину Чернігівської губернії та частину Київської, а Болбочана, який намагався не допустити “україно-російського порозуміння” [14] Штендера Я. Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона Калина, 1995 і там вказані джерела. .

Захисник Вітчизни Петро Болбочан, уособлення дисципліни і порядку, постав в очах соціалістів-демократів та есерів, як і колись Міхновський та Скоропадський, реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбочана навіть звинувачували в тому, що він цілує ручки дамам. “Болбочан, – писав Мартос, –нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його особи” [15] Штендера Я. Засуджений до розстрілу. – Львів: Червона Калина, 1995 і там вказані джерела. .

Основним мотивом різко негативного ставлення “збунтованої демократії” до Болбочана був страх за власну долю: міністри-соціалісти бачили в Болбочанові “майбутнього Бонапарта”, нового гетьмана, який зупинить їхні дикі соціалістичні експерименти над українським народом та рішуче відсторонить їх від влади. І вістря ненависті, замішаної на страху діячів, для яких соціалізм був дорожчим, ніж Батьківщина, повернулося проти командира Запорізького корпусу, якого вони нарекли ворогом демократії. Те ж, що від “занадто великої демократичності”, яку вони проповідували, зауважував Петро Болбочан, Україна вкривається “пожаром, анархією і може зовсім згоріти”, їм було байдуже.

І справді, тодішні соціалісти-демократи відкидали ідею “Українська держава понад усе!”, в їхньому середовищі панувала думка, яку висловив помічник Михайла Грушевського Сергій Веселовський: “Нехай згине українська державність, але для історії ми, соціал-демократи, залишимось чесними і незаплямованими” [16] Коваль Б. Гетьманщина – животворче джерело історії // Батьківщина. – Торонто. – Ч. 7. – 31 серпня. 1979. .