Роман Коваль - Петро Болбочан - “Обов’язок перед Україною кличе мене до зброї”

Російський монархістам Українська Держава теж стояла поперек горла. Таку ж позицію зайняла і Антанта, яка політично, матеріально і військово підтримувала тих, хто намагався реалізувати ідею відновлення Російської імперії.

Готувала проти гетьманату збройне повстання й українська соціалістична демократія, яка жадібно рвалася до влади. Щоб здійснити свої плани, вона шукала собі союзників в особі російських більшовиків – і знайшла! Володимир Винниченко домовився з Раковським та Мануїльським координувати спільні “виступи під час повстання” проти гетьманської української держави [7] Винниченко В. Відродження нації. – Нью-Йорк, 1968. – Т. 3. – С. 158, 145 – 146. .

Петро Болбочан бачив реальну загрозу існуванню Української Держави і намагався виробити свій план її врятування. Він сподівався “об’єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими колами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг в Україні” [8] Євтимович В. Полковник Петро Болбочан і його останні дні. – Українське козацтво. – Чикаго, 1976. – Ч. 1. – С. 11. .

На аудієнції у Павла Скоропадського, і пізніше – вже з Харкова телеграмою – він зробив спробу “примирити Гетьмана зі збунтованою демократією – для боротьби проти московсько-неділімської небезпеки” і просив Гетьмана “стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер” [9] Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. – Кн. 4. – 1922 – 1923. .

Але на таку пропозицію ніхто не пристав. Тоді Болбочан висунув свої умови Українському національному союзу, серед них була вимога не руйнувати державний апарат, який створив гетьман. Після цього Болбочан “пристав до повстання з тяжким серцем”.

У Болбочана, згадував його товариш Сергій Шемет, було “передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності”, він був свідомий того, що “повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу” [10] Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна. – Кн. 4. – 1922 – 1923. .

Отримавши призначення на посади командира Запорізького корпусу та командувача всіх військ Лівобережної України, Петро Болбочан на заклик Українського національного союзу в ніч на 15 листопада 1918 р. зі своїми запорожцями прибув до Харкова встановлювати владу Директорії. Але протигетьманське повстання відкрило кордони, і червоні російські війська посунули на Україну. Підпільні структури більшовиків – де тільки вдавалося – провокували виступи збитих із пантелику класовою агітацією селян. Почалися заворушення і серед робітників Харкова. Підняли голови й білі “єдінонєдєлімщікі”.

Петро Болбочан видав наказ, в якому оголосив, що не допустить ні Совітів робітничих депутатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу. “Підкреслюю, – говорилося в наказі, – що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька” [11] Мірчук П. Українсько-московська війна (1917 – 1921). – Торонто, 1957. .

11 грудня Совєт, де більшовики мали більшість, нахабно проголосив себе єдиною владою у Харкові. Болбочан відповів жорстко, зокрема, 20 грудня розігнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сходку в клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які проголосили страйк. Коли ж “Совєт рабочіх дєпутатов” намагався скликати так званий інтернаціональний мітинг, запорожці розігнали його силою зброї. Не допустив Болбочан і робітничого з’їзду, який скликали меншовики, теж вороже налаштовані до української держави.

Болбочан наказав віддавати до військово-польового суду всіх, хто виступав або вів агітацію проти Української держави, незважаючи на те, членом якої партії був агітатор.

Винниченка і його мостивих однодумців страшно обурювало те, що під суд час від часу попадали й демократи-соціалісти. А гасло Болбочана: “Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації” вони вважали “недемократичним, антинародним”.

Голова Директорії Володимир Винниченко, який боявся виглядати в очах більшовиків “недемократичним”, був вкрай обурений діями Болбочана, назвав його “виразним і свідомим реакціонером”, який “убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії”. Винниченко навісив на нього наліпку “найлютішого противника і ворога” Директорії... [12] Винниченко В. Відродження нації. – Нью-Йорк, 1968. – Т. 3. – С. 158, 145 – 146. .