— Ось бачите, у якому добротному костюмі і при галстуку сидів у фашистській тюрмі вождь німецьких комуністів К. Тельман, а ви мене, совітського майора, в що одягли?
— Но вы же не Тельман, — відповів Вавілов.
— Но вы же не фашисты, а поступаете хуже фашистов с патриотами родины, — сказав Ляцький.
Зупинившись біля ізолятора, визначені люди оповіли Вавілову про все те, що відбулося там 4 червня, і показали йому всі дірки, обведені червоною фарбою на лікарні, які свідчили про порушення міжнародного права, в якому трактується за злочин стріляти навіть і по ворожій лікарні.
— Это всё в действительности было так? — повернувшись лицем до начальника лагера Тарахова, запитав Вавілов.
— Я расскажу об этом позже, — окинувши оком присутніх каторжан, сказав Тарахов.
Звідтам прокурор із Шамаєвим підійшли до інвалідського бараку. Це було жахливе видовище. На подвір'ї інвалідського бараку десятками у ряд спереду сиділи інваліди без обох ніг, у другому десяткові сиділи інваліди без рук, у третьому — без однієї руки чи ноги. А там далі мішані: сліпі, глухі, криві і всякі інші.
Всі ті люди, а їх було біля чотирьох сотень, привезені були до Норильська здоровими повноцінними людьми. Подивившись на ту страшну каліч, прокурор сказав:
— Да, зто ужасно. Я приложу все силы, чтобы что-то сделать для этих людей.
— Нам уже сделали эти ваши псы и этого нам уже никто не отделает, — сказав якийсь інвалід з першого десятка, — ног мне никто не возвратит.
Після обходу Вавілов сказав:
— Разрешить все ваши наболевшие вопросы я не в силах. Этим будет заниматься само правительство. Я могу только прислать к вам в лагерь своих двух следователей для расследования зтого инцидента, который случился у вас 4/VI, в результате чего было шесть убитых и восемнадцать раненых.
— Нет, гражданин прокурор, частичный разбор преступлений администрации и конвойных войск нас не удовлетворяет. Мы требуем полного всеобъемлющего разбора всех преступлений лагерной администрации и конвойных войск, начиная с 1944 года и поныне, кончая этими расстрелами, — сказав Шамаєв.
— Правильно, правильно!!! — підтверджуюче закричали каторжани.
— Я понимаю вас, но я не уполномочен разбирать весь зтот комплекс, — відповів Вавілов. — Конечно, я доложу о ваших требованиях, но сам браться за это я не имею права.
На тому і закінчилися розмови з прокурором.
Кілька днів після інспекції Вавілова панувала тиша. Адміністрація і конвойні війська не влаштовували ніяких провокацій. Гучномовці мовчали. А каторжани, тим часом, почали організувати драматичні аматорські гуртки і хори. На протязі одного тижня організувалося п'ять драматично-аматорських гуртків і хорів, а саме: український, російський, литовський, латиський і естонський. Тільки білоруси ні на що не змогли спромогтися. Через днів десять ми вже дивилися одноактові постановки тих гуртків і слухали національні співи національних хорів, одітих у національні костюми.
При можливості свобідного проявлення індивідуальної ініціятиви люди роблять чуда.
А Миколайчук, тим часом, день і ніч працював над виготовленням своєї примітивної друкарні. У його робочому кабінеті стояв цілий арсенал пляшок з малими і великими літерами, зробленими з олива. Незадовго затишшя закінчилося. Адміністрація замкнула електричний струм. У кухні зупинились вентилятори. Робота кухні припинилась. Народ заметушився. Але Тарнавцадзе сказав:
— Зараз я їм перекрию воду, тоді побачимо, хто довше витримає, чи ми без їжі, чи вони без води.
І справді, Тарнавцадзе відкрив люк і перекрив водопровід, доставляючий воду у дивізіон та будинки, у яких жила адміністрація лагера зі своїми сім'ями. Незабаром жінки адміністрації підняли бунт із-за води. Розпочалися переговори з приводу електричного струму і водопроводу. У результаті переговорів нам увімкнули електричний струм, а ми дали їм воду. Після тієї невдачі з електрострумом адміністрація застосувала дев'яту норму. Згідно тієї норми, нам почали видавати по 400 грамів хліба на день і два рази зовсім пісного супу по пів-літра. Це фактично голодна норма. Та норма пригнічуюче вплинула на людей. Через декілька днів потускніли очі і зникли усмішки з уст людей. Всі ходили сумні, немов у траурі. Лише художника Харківського, так як і завжди, не залишало почуття гумору і він звеселював усіх своїми соковитими дотепами, підтримував на дусі всіх каторжан, а бухгальтер Бондаренко своєю безстрашністю надихав людей бойовим духом.
Читать дальше