Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Ті роздуми не давали мені спокою. Мені хотілося розкопати причини того всього і повернути тим людям їх загублені сили духа і тіла. «Я ж політик, я ж організатор, з неабияким досвідом, — думав собі я, — хто ж інший, як не я, повинен взятися за ту справу і повернути тим людям їх власну силу духа і тіла».

Від того часу я почав приглядатися до людей, вивчати їх минуле і сучасне, заглядати у тайники їхніх душ і добре зважувати, що саме той чи інший чоловік зможе зробити у тих умовах для того, щоб зберегтися морально і фізично самому і допомогти це зробити своїм найближчим друзям.

— У першу чергу, — думав собі я, — треба організувати керівний мислячий центр. А тоді разом уміло добре все обміркувавши, поволі не спіша, з розглядкою і розумом іти донизу, до рядового стрільця УПА.

Декілька років я уже добре знав Дячишина Михайла, оце з ним і почав вести розмову про той свій задум. Дячишин на це відгукнувся співчутливо, але він був замало ерудований, щоб його можна було залучити до організаційно мислячого центру. Він був кравцем за фахом. А кравці до війни в Галичині були півінтеліґентами. Однак серед кравців Дячишин проводив підготовчу роботу досить уміло й успішно. Влітку з Каєркана привезли одного мого друга ще з Київської пересилки — Таращанського. Він був старший від мене на десять років і мав вищу освіту. Осуджений за ОУН, Таращанський мені підходив до тієї справи, але він весь час мріяв про втечу. Прийшлося прикласти чимало зусиль, щоб вивітрити з його голови ті нереальні мрії про втечу. А тоді щойно говорити з ним по суті. Крім нього, я вів ще підготовчу роботу з одним колишнім студентом і колишнім членом обласного проводу ОУН. Цей чоловік був молодшим від мене на сім років. По своїй удачі він був дуже делікатним, інтеліґентним чоловіком. Але в громадській діяльності був недалеким. У тому пляні Таращанський його перевищував (дійсних прізвищ, місця народження і фаху тих двох людей я на всякий випадок, тут не подаю. 3 яких саме причин я так роблю, гадаю, що читачам зрозуміло. Студента я так і буду називати студентом).

Після відповідної підготовки й обоюдного узгіднення, я познайомив Таращанського із студентом і тоді ми домовилися, коли саме зійдемося, щоб спільно обговорити і узгіднити загальний детальний плян нашої діяльности в умовах лагера.

На умовлений день ми зійшлися до кабінки Таращанського (у силу службової необхідности, Таращанський жив в окремій кабінці). Після короткої неофіційної розмови ми перейшли до справи, ради якої туди прийшли. Із основною доповіддю виступив я і сказав:

— Дорогі друзі! На нашу долю припало попасти в оцей страшний смут на саме дно найтяжчих страждань. Нас, каторжників, привезли сюди біля 14 тисяч, і ось всього через три роки нас залишилось близько 8 тисяч, з яких багато є калік і напівкалік. Останні, заморені голодом, холодом, непосильною працею і безперервними тяжкими знущаннями, відійшли від нас у вічність і ніхто з їх рідних не знає і не знатиме, де їх могила. І ніхто не поплаче над їх могилами і не помолиться Богу. Такий сумний кінець чекає нас усіх і саме це нагадує нам те, що кожного дня з нашого лагера вивозять нашого брата по 6–7 чоловік мертвими десь під Шмітюху (гора Шмідта). У тому тяжкому нашому горі нам ніхто не допоможе, якщо ми самі собі не допоможемо. А допомогти самі собі ми можемо і зобов'язані це зробити. Як же ми можемо самі собі допомогти? Насамперед ми повинні у нашому лагері розшукати найкращих наших людей і зібрати якнайдетальнішу інформацію про їх діяльність на волі, про поведінку на слідстві і в суді і, нарешті, про їх поведінку в лагері. Якщо всі ті показники виявляться хорошими, тоді ми тих людей повинні дуже обережно готувати до залучення у нашу самодопомогову організацію, яка повинна охоплювати всі ділянки лагерного життя і вміло та своєчасно реаґувати на все, що робить ворог, у напрямку винищування нас, як морально, так і фізично. Насамперед ми повинні у тих людей розбудити їх приспані внутрішні духовні сили і загострити почуття особистої і національної гідности, а тоді вже розвивати бесіду по поводу того, що нам треба далі робити.

«Бесіду треба вміти організувати так, наче б вона виникла сама по собі, і свого співбесідника спонукати до того, щоб він сам почав над тими питаннями творчо мислити, а нам треба лише його творче мислення спрямувати на те, заради чого ми розпочали ту бесіду. Таким людям, у яких є розвинутий нахил до самостійного мислення, ніколи не треба накидати своєї готової думки, хоча б вона була навіть і найкращою. Працюючи з такими людьми, треба дуже вміло розвивати і спрямовувати їх мислення у такому напрямку, щоб вони самі дійшли до того висновку, як треба. Оце тільки таким чином ми зможемо виховати самостійно мислячих людей і тоді вони кожне завдання будуть виконувати з душею і вийнятковою ретельністю, бо таке завдання вони уважатимуть не накинутим зверху, а виплеканим ними самими, їх розумом. 3 таких людей ми повинні створити міцний хребет нашої організації, які б уміли керувати тими, які ждуть від них готових вказівок, для яких вони є найбільшими авторитетами.