Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Місяць пролетів дуже бистро. В ОП зробили комісовку. Після такого самого обмацування категорію залишили мені третю, але з ОП виписали в робочу бриґаду третьої категорії.

По суті, роботи в Дудінці для нас не було. Час-від-часу водили в порт розвантажувати кораблі. А найчастіше заставляли переносити цементні бльоки по 33 кілограми. Ми їх переносили з місця на місце метрів триста. Це була зовсім дурна робота, задумана тільки на те, щоб знущатися над нами. Для дистрофіків це була просто непосильна робота.

Незабаром я попав на етап у Каєркан. Там відкривали три великих вугільних шахти 19, 18 і 16-ту. І одночасно будували лагер. Людей було мало, так що і нашу третю категорію загнали в шахту. Умови були жахливі. Бараки холодні. Стіни пообмерзали льодом. Постелі не давали. Води не було. Тою водою, що ми топили із снігу у своїх котьолках, нам вистачало лише розмазати вугільний пил на своїх обличчях, щоб стати ще страшнішими, ніж перед вмиванням. У лазню водили за зону табору раз на десять днів. Там вода була також зі снігу і тому нам видавали тільки по одному тазикові води і на плече кожному клали по 30 грамів рідкого як мазюка, мила. Одного тазика води вистачало розмалювати вугільним пилом все тіло. На роздягання, «миття» і одягання давали нам всього 15 хвилин. Отже з лазні виходили ми ще страшніші, ніж ішли у лазню. За два місяці я до того вибився із сил, що вже не міг переступити через залізниче полотно. Ноги зовсім відмовлялися ходити і з роботи мене вели попід руки. Такий стан був не тільки зі мною. Таких людей там називали «доходягами». Отож «доходяг» з кожним днем все збільшувалось і збільшувалось.

За 46 діб перебування у камері смертників у мене сильно притупилась пам'ять і ослабла сприйнятливість інформації, а за ті страшні роки дистрофування пам'ять майже зовсім пропала, а сприймання інформації дійшло до нуля. Я став тупий, як пеньок, нездібний написати в толк жодного речення. Від дистрофії збереглись тільки крайньо наглі, підлі медики та кухарі. На «доходяг» всі дивилися із презирством, як на безсильних людей, які не варті навіть і найменшої уваги. Отупіння у мене дійшло до такої степені, що я став зовсім байдужим до всього. Мене тоді не радувало життя і не лякала смерть. Я твердо пам'ятав тільки те, що ні в яких ситуаціях я не повинен зробити нічого такого, що суперечило б моїй совісті, що б робило мене негідником самого у собі, щоб мені не було соромно самому перед собою за свої вчинки. За це я думав навіть і в найтяжчі хвилини свого життя. До думки про мене інших людей я вже тоді був байдужий.

На комісовці мене знову призначили в ОП. Тоді я вже буквально валився від найменшого подиху вітру. Я не мав сили навіть вилізти на верхні нари. Тим разом на ОП мене потримали два місяці. І просто з ОП вивезли знову у Дудінку.

В Дудінці ми працювали на будівництві. Робота була важка, але значно краща, ніж у шахті. І побутові умови були там незрівняно кращі, ніж у Каєркані.

Навесні 1946 року нас вивезли у Норильськ на БОФ. Це 120 кілометрів від Дудінки і 22 кілометри від Каєркана. Лагер БОФ приліпили на схилі гори, на якій було запляновано побудувати найбільшу в Европі збагачувальну фабрику, яка буде збагачувати кольорові метали, а особливо мідь, запасів якої в Норильську дуже багато. Оце ж ми, каторжники, кайлами і тачками метрів 300 вище нашого лагера, розрушували ту гору і робили вертикальну планіровку під БОФ. Робота була не легка. Дванадцять годин кожного дня, без вихідних, довбали кайлом вічну мерзлоту і возили її тачками за сто і більше метрів. Іноді там покривали нас густі хмари запахом якоїсь драгвини і від того ставало моторошно, а іноді хмари проходили нижче нас і тоді витворювалось таке враження, наче б ми відірвані від землі.

На БОФ-і нашими бриґадирами були вже не битовики, а політичні, а точніше кажучи, колишні коменданти шуцполіції. Це вже є така порода людей, які немов цепні собаки, служать своїм господарям, які б вони не були і звідкіля б не появилися на наших землях. Раніше служивши фашистам, били комуністів, а зараз служать комуністам, б'ють і знущаються над тими, за рахунок яких можна вижити. Отож ту саму «породу» і тих самих людей, не гребуючи, взяли собі на службу і чекісти. «Мабуть, поліцейщина також професія, яка потрібна при кожному ладі. І по своєму дусі всі вони однакові, і тому у всяких ситуаціях вони між собою швидко знюхуються», — думав собі я.

Бриґадиром нашої бриґади був бувший комендант шуцполіції в Харкові по прізвищу Шостак. Це був добре відгодований і вийнятково дуже сильний бандит. Він просто ломом бив і калічив своїх роботяг. Адміністрація лагера давала їм повну свободу бити і знущатися над нами так само як це раніше їм давали ту свободу гестапівці. На кухні кожного бриґадира годували, як кабана, за рахунок недодавання належної норми харчів всій його бриґаді. Адміністрація називала це «горлове».