Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Там я зустрівся із групою націоналістів, осудженою у Білій Церкві. Це були в більшості інтеліґентні люди з Білої Церкви, Києва та його околиць. Всі вони були зв'язані з націоналістичним підпіллям, одні з них — бандерівським, а другі — з мельниківським. 3 тими людьми я зустрічався тоді тільки на прогулянці. Пізніше нас ввели разом у одну велику камеру, в якій було більше ста чоловік. У тій камері була одна велика група молодих і здорових хлопців, привезених із Луцької тюрми. Ними верховодив Кіндзелюк. Це був високий, стрункий, здоровий молодий чоловік. Після ранішнього туалету, зовсім несподівано для нас, Кіндзелюк своїм могутнім голосом скомандував: «Встати!» У ту ж мить підірвалися на ноги не тільки хлопці із його групи, а буквально всі. Кіндзелюк владно подивився довгим поглядом на всіх і тоді сказав: «Молитва!» Всі перехрестилися разом з ним і вголос почали молитися. Це дуже, дуже сподобалось білоцерківський групі. Відтоді Кіндзелюк став центром уваги всіх. Його шанувала і поважала вся камера.

— Приємно і мило на вас дивитися і слухати, але що із того всього залишиться за два-три роки на каторзі, — наче б сам до себе сказав мій сусіда.

— Як то, що залишиться? Так і буде, як оце є зараз, — із обуренням відповів я.

Мій сусіда, родом із Умані, проникливо подивився на мене довгим поглядом, а тоді сказав:

— Ні, так не буде. Ви ще не знаєте, в чиї руки ви попали і куди вас везуть. Лагери в нашій країні — це така система, в якій самі в'язні один одного будуть заставляти працювати ось на отих, що нас сюди посадили. І ви також будете один одного заставляти працювати на ваших ворогів, яких ви зараз разом всі ненавидите і зневажаєте. Мало того, ви будете бити один одного за те, що не працює той чи інший, скільки ваш спільний ворог вимагає. Ось поживете, побачите самі. Я вже був у тій системі і знаю, що це за машина. Вона перемелює всіх. Система нашої держави найдосконаліша від усіх систем до нині існувавших на нашій плянеті. На неї працюють і її найбільше скріплюють своєю працею ті, що її ненавидять, плодами їх праці користуються ось оці наглядачі, починаючи від отого, що над нами стоїть, і кінчаючи верховним наглядачем у Кремлі. Такі, як оце ви зараз є, в лагері не виживають. Там із чесним словом і з совістю не довго проживеш.

— Це все там не ціниться. Там виживають тільки наглі, підлі і безсовісні, які здібні останній шматок хліба вирвати з рота у свого сусіда, щоб хоча на один день прожити довше.

— О ні, я у це не повірю. Людина залишиться людиною навіть у найтяжчих умовах. Я сидів у польській тюрмі, я був і в німецькому лагері і в тому ви мене не переконаєте, — категорично заперечив я.

— Польська тюрма і німецький лагер — це лише тимчасове явище, це перехідне, а совітські лагери — це постійно діюча система, без якої не може існувати цей лад, — відповів уманський, — і тому вона ламає навіть найсильніших.

Десь серед літа нас посадили у довгий ешелон червоних товарних вагонів, і наш поїзд рушив із столиці України на далеку Північ. У кожний вагон нас напхали по 60–70 чоловік. У вагонах було так тісно і задушливо, що люди аж вмлівали. Кожного ранку старший конвою із трьома-чотирма конвоїрними відмикали вагон і, переганяючи нас із однієї половини вагона в другу, лічили, щоб упевнитися чи ніхто не втік. На провірку конвоїри приходили завжди із дерев'яними молотками. Тими молотками вони в першу чергу простукували кожного в'язня під час провірки, а пізніше обстукували ними стіни вагонів і підлогу, щоб хтось не підготував утечі.

Найстрашнішим у таких етапах були саме оці провірки. Під час провірок завжди комусь одному чи двом відбивали легені чи печінки. І тим знущанням найбільше «славився» вологодський конвой. І вони тим пишалися. Наш ешелон каторжників нарешті прибув на місце призначення над Білим морем, 30 кілометрів у сторону від Архангельська.

Це місто було побудоване на трясовині. Ходили там тільки по високих дерев'яних тротуарах. Там був великий табір військовополонених німців. Вони всі ходили у військових уніформах. Їх годували так, як солдатів. Словом, вони були упривілейовані.

Нас кинули разом з кримінальними злочинцями і рецидивістами. Їх було значно більше, ніж нас. А всіх нас у тому таборі було близько 12 тисяч. Розпочалися грабунки і розбої. В основному там лютувала банда під назвою «Чорна кошка». Верховодив нею молодий стрункий жид із Києва. Він завжди ходив гарно одягнений. Розмовляв тихо, спокійно і мало, а діяв дуже рішуче. Перед ним тремтіли всі бандити, злодії і всякого роду вбивці.