Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Після мого виступу всі урочисто перехрестилися і сказали «Христос воскрес!» А поляк піднявся і зі сльозами в очах кинувся мені на шию цілуватись. Раптом сльози появилися у всіх і всі почали цілуватись. Розклеївся навіть і Андріянов і почав мене обнімати. Навіть наглядачі, вислухавши це під дверима, розпогодились і подобріли до нас усіх.

На Великдень навіть зловісні носії смерти не бродили по коридору.

Але зараз же після свят вони знову по ночах розпочали свою «роботу». Прийшла черга і на нашу шістнадцяту камеру. Цей молодий хлопець, що перед Великоднем розповідав мені, як його допитували про вбивство, назвав своє прізвище і йому веліли забратися з речами. Він у дверях через плач сказав: «Прощайте!» і двері швидко зачинились. У нас всіх притаїлось навіть дихання. А смертоносці глухо затупотіли, тихо щось між собою помурчали і швидко запхавши у рот «грушу», потягли свою жертву. Цей травурний день ми відмітили цілоденною мовчанкою. Молоде обличчя і відчужений погляд того хлопця довго стояв мені в очах.

Однієї прекрасної травневої ночі ми, так як і завжди, напружено і тривожно ждали приходу смертоносців на коридор, але смертоносці не приходили. Раптом на подвір'ї тюрми почувся постріл з ракетниці. І тюремне подвір'я дуже яскраво освітилося. Після того почалися все частіші і частіші постріли з ракетниць, пістолетів, автоматів і крісів. Стрілянина згущувалась і чутно було якісь незрозумілі крики. Ми подумали, що це якийсь відділ УПА намагається звільнити тюрму. На нашому коридорі також жваво забігали. Ми всі мовчки поприпадали до підлоги і зі страхом ждали або ґранати, або автоматної черги. Згодом стрілянина почала вщухати і тоді ж десь поряд з нами, немов би в конторі чи лазні, почувся жіночий спів. Цей спів зовсім спантеличив нас і ми не знали, що й думати про ту стрілянину. І аж щойно вранці на провірці заступник начальника тюрми, одкривши нашу камеру, із сяючими очима радісно сказав: «Победа, ребята! Сейчас уж будете жить». І від того часу режим трішечки покращав навіть по відношенні до смертників.

І так з трепетом у серці від страху, я чекав смерти кожної божої ночі аж сорок шість довгих, як вічність, ночей. І аж на сорок шосту днину десь перед обідом відкрились двері нашої камери і заступник начальника тюрми, вичитавши моє прізвище, велів мені вийти на коридор. Я вийшов. Він повів мене до начальника тюрми. Не зважаючи на те, що це був день, серце тривожно закалаталось, немов би хотіло випурхнути з грудей.

— Добрий день! — сказав я в кабінеті начальника.

— Добрий день! — відповів начальник і вивчаюче подивився на мене, а тоді зачитав якусь маленьку бумажку про відміну мені смертного вироку і заміну його двадцятьма роками каторги у віддалених районах Сходу. Звідтам мене повели нагору у камеру осуджених на каторгу.

— Значить, буду жити, — подумав собі я. У в'язниці я почав думати про життя і малювати його відносно у рожевих фарбах.

У камері каторжників мене, як і завжди в тюрмі, насамперед розпитали хто я, звідкіля і на як довго, а тоді щойно призначали стіл та нари. Відтоді я почав приймати передачі. Їжі в камерах було достатньо. Так, що голодуючих не було навіть коли хтось, як оце я, не одержував передачі з дому.

— А ви не знаєте, як це воно на каторзі? — хтось запитав мене.

— Ні, не знаю.

— А от вивезуть десь на північ, або на Далекий Схід, пустять у тайгу, або тундру, от і живи собі, як хоч. От такий цей невідомий край, — сказав один літній, осуджений на каторгу.

— О, то це ще не біда. Тайгами можна буде втекти, — хтось відкликнувся на ту перспективу.

— Ой хлопці, не тіште себе, не в ті руки ми попали. Це вам не царська Росія, — сказав суддя із Острога.

— Оце ж то, що це не царська Росія. Але ж і за царської Росії не таких як ми, а навіть самого Леніна, брата цареубивці, і то вивезли в село Шуменське, дали хату і гуляй де хоч і як хоч. Він жив і на ковзанах катався по Єнісею, і на полювання ходив, і з друзями зустрічався, а що ж ми в порівнянні з Леніном? Із наших же сімейств ніхто не намагався вбити Сталіна, — сказав один літній чоловік.

— Це було так за кривавого царя, а за найгуманнішого Сталіна цього нема і бути не може. Будеш працювати в голоді і в холоді, поки не помреш, — злісно відповів якийсь статечний чоловік.

І так у безперервних бесідах проходили дні за днями. І я з тих бесід вибирав собі те, що було мені найсприємливіше, і тим жив. Молоді хлопці мріяли про втечу з вагона. Незабаром нас перевезли до Києва на пересилку при Лук'янівській тюрмі.