Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Продуктів і всякого роду одягу найбільше було у прибалтійців, а зокрема в естонців. Їх і почали в першу чергу грабувати. Група Кіндзелюка отаборилася у одному кутку барака і мужньо захищалась від усякого роду нападів тих кримінальних банд. Я також тримався тієї групи. Окремі люди серед них були мені знайомі по підпіллю. Білоцерківську групу ми також залучили до себе. На нас нападали тільки тоді, як ми десь одинцем відлучалися від групи. Такий напад у відлучці був звернений і на мене. 3 мене хотіли зняти піджака. Я захищався. І мені тоді голову розбили.

Пізніше нас почали гонити на роботу. Робота була страшна. Нас під зброєю заганяли по пояс у воду викидати водорослі. Вода була холодна. Годували нас однією кропивою і кислим та гливким хлібом. Словом, почалась жахлива каторга. Але двох хлопців зробили втечу і відтоді нас перестали виводити на роботу.

Через два місяці нас посадили на корабель у трюми, і корабель вирушив у Біле море. По Білому морю корабель плив рівно, а в Берінговому — почалась качка. Почався пронос і рвоти. Я тяжко захворів. У Карських воротах почався страшний шторм. Корабель став на якорях. Нами кидало так, що ми просто зсувалися із нар і падали наниз. На якорі ми простояли дві доби. Пізніше шторм трохи притих, і наш корабель вирушив у Льодовитий океан.

Із харчуванням у дорозі було дуже погано. Конвой усі продукти на весь трюм віддавав блатним. Блатні забирали собі весь цукор і все інше, що було кращого. Нам лише іноді кидали, як собакам, по шматочку сухаря і час від часу давали трішечки якоїсь поганої баланди. Запобігти тому лихові ми не могли, тому що були ослаблені тою морською недугою, проносом, а найгірше те, що ми не були відповідно згуртовані й у нас не вистачало рішучости. Морську недугу я переносив дуже важко.

Час від часу нас виганяли на палубу для провірки. Оце тільки тоді ми бачили той Льодовитий океан, що із своїми атакуючими нас величезними, як гори Карпат, льодовиками, виявився найжорстокішою вершиною цього всього. Все це пригнічувало, тиснуло і підкреслювало нашу немічність супроти тієї жорстокої стихії, яка стала спільником наших карателів, які також не менше від стихії океану холодні, жорстокі, огрубілі, безпощадні.

На дев'яту добу тих наших неймовірних страждань, корабель увійшов у гирло ріки Єнісею і пішов нею уже рівно.

Приблизно 300 кілометрів від океану у порті Дудінки наш корабель «Діксон» причалив. По команді конвою ми розвантажились і нас відвели у лагер. Нас зустріла адміністрація лагера і обслуга лагера з битовиків. Обслуга зустрічала нас із палицями в руках. Начальник спецчастини зривав сургучові печатки із справи кожного в'язня, розглядав її, а тоді перепитував кожного його персоналію і одночасно звіряв усе те із записами у його справі. Пізніше своєму підручному битовику велів писати номер справи на піджаку, на плечах і грудях, на штанах вище колін і на шапці. Номер моєї справи був «Д-288». Цей номер вималювали у мене на плечах, на грудях, на ногах і на лобі, і від того часу для адміністрації моє прізвище й ім'я перестало існувати. Для них існував лише номер моєї справи «Д-288».

— Забирайте «Д-288», — крикнув начальник спецчастини.

— «Д-288», бегом сюда, — заверещав відгодований битовик, який був призначений адміністрацією лагера комендантом. Я підійшов до нього. Він пронизливо подивився на мене і після короткої павзи, піднявши свою палицю аж під самий ніс, сказав:

— Понюхай, добре понюхай, чем это пахнет, зто единственное лекарство от всех ваших болезней, притворств и капризов. Понял?!! — закричав комендант.

Я мовчав. А комендант закричав ще дужче:

— Понял?!!

Я непорушно мовчав.

— Повернись! — крикнув комендант. Я мовчки повернувся до нього спиною. Комендант у ту ж мить штовхнув кінцем своєї палиці мені межи плечі, і я впав носом у землю.

— Заберите его, — гукнув комендант на своїх помічників, призначених ним старшими днювальними бараку.

— А куда его? — запитав якийсь днювальний.

— В пятый, правая секция, — сказав комендант.

— Иди сюда, — владно крикнув якийсь мордай з якимись страшними наколками на грудях і руках. Я слухняно підійшов до нього.

— Ты, наверно, русского языка не понимаешь, да, не понимаешь? — і в ту ж мить вдарив мене по лиці. — Вот так мы вас, фашистская сволочь, будем учить русскому языку. Иди вперёд.

Я мовчки пішов по його команді вправо, вліво і так прийшов у п'ятий барак, у праву секцію.

— Понял, что это только цветочки, ягодки будут потом, — погрозливо сказав днювальний і вийшов.