Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Горлове берёшь — гавкай, бей, но план давай, — говорило лагерне начальство бриґадирам.

Цей самий Шостак одного разу, побачивши, що я стою, обійшов з-заду і так вдарив ломом по спині, що я два дні ходив зігнутий буквою «Г» і думав було, що так і назавжди залишуся зігнутим.

Навесні 1947 року групами по 40 чоловік нас почали перевозити на 25-ий лагер. Цей лагер був недалеко 25-го заводу і мабуть тому мав той номер. Навпрост від БОФ-а він був усього кілометрів п'ять.

Зустріч із 25-м лагером випала нам дуже неприємною. Під самою вахтою лагера стояло три підводи з померлими. Наглядач-вахтьор вийшов з вахти з ломом у руках, виліз на підводу, оглянув трупи, провірив «бирки», прив'язані до ніг трупів. І тоді, зовсім бездушно, пробивши ломом кожному трупові груди і череп, зліз і, підійшовши до нас, сказав:

— Вот смотрите, это для вас единственный путь на свободу. Другого пути нет. Запомните себе это навсегда. Поняли?!!

Ми всі, спустивши голови, мовчали.

— Поняли?!! Я спрашую вас, — крикнув вахтьор.

Але й тим разом ніхто з нас не підняв голови і навіть не глянув на того нелюда.

У міжчасі прийшов черговий офіцер по лагеру з двома наглядачами і, забравши від начальника конвою наші справи, почав нас викликати по прізвищу, і допитавши ким, коли і на скільки осуджений, після обшуку пускав у лагер.

На другий день нас розбили по бриґадах і вивели на роботу. І знову таке ж саме кайло і така ж сама тачка на одному колесі. І знову така ж сама вертикальна планіровка. Тільки вже не в горах, а в долі, і не під БОФ, а під завод цегли.

Нашим бриґадиром був Мелешко з Корсуня. Також комендант шуцполіції. І також здоровий і добре відгодований. Правда, Мелешко трохи більш від Шостака кричав на людей і трохи менше від нього бив. На 25-ий лагер я прийшов дистрофіком третьої степені. Сил не було, а робота була важка. Через десять днів нас повели у лазню. У лазні я втратив свідомість і впав. Мене віднесли в санчастину, а звідти у лікарню.

— Що це трапилося зі мною? — запитав я лікаря.

— У тебя пониженная температура, ты был уж очень близко смерти.

У нашій палаті всі були дистрофіки третього степеня. Дистрофіки завжди розмовляють тільки про їжу.

— Вот сегодня повар молодчина, как повернул черпаком со дна, смотрю, а там целая голова с рыбы. И жирная попала голова, я так хорошо покушал, — оповідав якийсь русак.

— О, это хороший парень, мне набрал целый черпак картошки, — сказав білорус.

— Он вообще хороший человек, не то, что там рябой, — сказав узбек.

— Ребята, кто мыло забрал с туалета?! — увійшовши у нашу палату, запитав санітар.

— У нас эстонцев нету и вообще прибалтийцев нету, так что мыла в нас некому кушать, — відповів русак.

— Действительно, какой-то дурный народ эти эстонцы. Как уж работает, то работает один за десятерых, а как попадёт в больничную, то уж прёт это мыло, пока и не подохнет, — сказав білорус.

— Эстонцы укорачивают свои мучения и издевательства над ними мылом, а русские и белоруссы отрубывают себе пальцы на руках и на всю жизнь остаются калеками, — сказав узбек.

— А что делают хохлы? — з іронією запитав русак.

— Что делают хохлы? Вот в нашей бригаде один очень спокойный и вежливый хохол вылез из котлована и сказал: «Я больше в котлован не пойду!» К нему подошел бригадир и спросил: «Не пойдёшь?» и ударил его по лицу. Хохол молча схватился руками за лицо и отошел. Бригадир закурил папиросу и сел возле котлована. А хохол взял кайло и тихонечко подошел и так стукнул этого бригадира, что тот прямо полетел в котлован, а с котлована его вытянули уже мёртвым, — вот что делают эти хохлы.

— Так зто же сделал не хохол, а западник, бандера, — відповів русак.

— Разве западник, бандера — национальность? — запитав узбек.

— А чёрт их знает, кто они такие, но зто не хохлы. Хохлы живут в Полтавской области, — відповів русак.

Оце цілий місяць я лежав у лікарні і терпеливо слухав кожного дня отакі розмови. У бриґаді люди завжди сильно потомлені, голодні і тому мовчать, а в лікарні трішечки відпочили і відразу заговорили.

Із лікарні я знову повернувся у ту ж саму бриґаду Мелешка. І знову почалося все по-старому. У 25-му лагері було більше 4000 каторжан. Около 70 % — це були молоді хлопці, із західніх областей України, в основному бувші стрільці, підстаршини і старшини УПА.

— Раніше ті люди зі зброєю у руках виступали й іноді перемагали на тисячу разів сильнішого від них ворога, а зараз оті мелешки, які раніше служили гестапівцям, а зараз служать чекістам, безкарно лають їх і б'ють. Чому це так? — питав я сам себе, — де ділася відвага і безстрашність тих людей і де взялася сила отих прихвостів, які вислуговуються всім, хто тільки їх за те годує.