Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Під осінь нас посортували на чорних і звичайних каторжників. До чорних відносилися, з їхньої точки зору, найнебезпечніші злочинці. Це були в основному українці, литовці, латиші й естонці — націоналісти, і деякі власовці та поліцаї, які мали багато індивідуальних убивств.

Наш лагер переіменували на 3-ій каторжанський чорний лагер. Більшу частину бандитів і грабіжників з нашого лагера забрали на БОФ, в льготний лагер. Практично всі ті зміни не ущемляли нас, а навпаки, сприяли у розгортанні нашої діяльности. Одначе, наша діяльність розвивалася дуже помалесеньку. У нутрі, самі у собі, ми росли, а назовні нас не було відчутно.

Пізно восени з БОФ-а прислали до нас останній етап каторжників около 20 чоловік, які по чекістським признакам попадали під чорний лагер. Серед цих людей був мій перший зверхник з ОУН. Це був досить розумний чоловік і я на нього покладав неабиякі надії. Я ріс разом з ним від округи аж до краю. В організаційних справах він не дуже був сильним, але міг писати статті, а для нас це було дуже важливо.

(Умовно я його тут буду називати Федором. Це було колись його перше псевдо). Але мій «Федір» виявився страшно переляканим і недовірливим, зобачивши мене, він аж перелякався. Пізніше трохи освоївся і почав зі мною розмовляти про все. Він мав досить хороший у лагері фах і в матеріяльному відношенні жив непогано.

Я з'ясував Федорові про положення нашого лагера і про почату мною організаційну роботу. Почувши слово «організація» він аж жахнувся, а потім сказав:

— А хто тобі дав право робити те?

— Я обов'язок відчув робити це, що я роблю.

— Я вас, як організацію, не знаю і знати не хочу.

— Це твоя справа, можеш собі не знати, але ми тебе будемо знати як боягуза.

Федір, не сказавши більше жодного слова, піднявся і пішов.

Про ту свою розмову з Федором я оповів Таращанському і студентові.

— Що ж, не хоче, і не треба, будемо самі робити, що можемо, — сказав Таращанський.

— Я оце бачив його і так собі подумав, що з ним зговоритися буде дуже важко, — додав студент.

Робота наша ішла дуже тихо. Нових людей залучали до своєї самодопомогової організації тільки після всебічного вивчення їх та поруки того, що бере когось на свою відповідальність у свою клітину і нашу одностайну згоду всіх трьох.

Основними засобами виховання охоплених нашою самодопомоговою організацією людей, були обіжники, написані від руки, і усякі бесіди зверхників зі своїми підзвітними. Обіжники ми випускали директивного пляну, інформаційного і виxовного.

Крім обіжників, писали ми ще й брошури суто виховного змісту. Вся та видана нами література ішла від однієї організаційної клітини до другої і від одного гуртожитку до другого, згідно установленого графіка. Це було зроблено для того, щоб ми могли постійно вести нагляд за читанням і конспірацією.

Але люди відносилися до тієї роботи з вийнятковою сердечністю, так що порушень правил конспірації і дисципліни майже не було. Вся література читалася своєчасно і на визначений термін поверталася назад до нас. Як за посередництвом обіжників, так і особисто, всіх охоплених самодопомоговою організацією зобов'язували давати чинну відсіч на найменші прояви свавілля «цепних псів» адміністрації, якими були бриґадири, нарядчики і культорги. Охоплені самодопомоговою організацією зобов'язані були не тільки захищати самі себе, але завжди і всюди своєчасно і чинно захищати всіх, кому лиш будь-хто робить будь-яку кривду. На один удар бриґадиром будь-якого роботяги, відповідати ударами всієї бриґади у ту ж саму мить. І так по відношенню до всіх наглядачів, начальників колон, помпобитів і культоргів.

«Тільки той є повноцінним українцем і повноцінною людиною взагалі, хто мужньо захищає не тільки сам себе і свою особисту гідність, але ще і дружньо стає на допомогу всім, кому лише діється десь якась кривда без огляду на національність», — писали ми в своїх обіжниках і говорили усно.

Виснажених фізично, заляканих, стративших віру у свої власні духовні сили людей, нелегко було підняти на самозахист. Лише безперервна, цілеспрямована і послідовна діяльність Центру самодопомогової організації за довгий час нагнітання віри у свої власні сили, у самих себе, допомогла розбудити особисту гідність у людей і спонукала їх захищати її.

Під 1950 рік самодопомоговою організацією було вже охоплено близько 50 наших найкращих людей, але значних зрушень у загальному житті лагера не було. Потрібний був живий наглядний приклад. Для зневірених потрібне «чудо», а чудеса з неба не сходять. Чудеса роблять люди, сповнені віри у свої власні сили і безстрашно прямуючі до своєї мети. У цьому нам прийшла на допомогу сама адміністрація, а вірніше кажучи, її оперативний відділ.