Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Ну, хорошо, будем друзьями, ложись здесь возле меня, — усміхаючись сказав довголапий.

— Мені твоїх поблажок не треба, я сам знайду собі місце. Зрозуміло? — відповів я.

— Може з нами будете спати, Даниле? — увічливо сказав Бухало.

— Добре, дякую. Буду спати з вами.

— Як його звати, того русака? — запитав я Бухала.

— Це Андріянов, — відповів Бухало.

— А за що йому дали таку міру?

— Він говорить, що убив свого командира у партизанці Ковпака.

— А хто раніше прийшов сюди в камеру смертників, він чи ви?

— Він, — відповів Бухало, — як ми прийшли, то він уже тут верховодив, але нас не зачіпав, а навіть загравав до нас.

І так через той конфлікт з Андріяновим я й забув про суд і кару смерти.

— От як воно, — думав собі я, — якийсь там Андріянов з далекої Росії прийшов на Україну з червоною партизанкою і за щось там вбив свого командира. Його посадили і дали якоїсь міри. І цей русак сам один потрапляє в камеру смертників, і відразу ж підкоряє собі всіх п'ятнадцять чоловік українців, що живуть в цій камері. І він ділить їм їх передачі, віднімаючи собі все, що найкраще. А тих, що можуть постояти за себе, він уміло задобрює за рахунок беззахисних. По своєму дусі він побутовий злочинець, але ту політику, яка від давен-давніх ведеться у верхах, він усвоїв на відмінно і пристосовує її у своєму щоденному житті. Невже ж це елемент експанзивного державницького виховання панівної нації проник уже в їх кров? — запитував я сам себе. 3 тими тяжкими роздумами і заснув.

Десь серед ночі на коридорі чути було таємничі звуки й тупітню. У камері всі пробудилися і перетворилися у слух. Тупіт переходив від однієї камери до другої і біля кожної зупинявся на хвилин десять.

— О, з тринадцятої вже когось взяли, — напівпошепки передавали один одному.

А таємничий тупіт і шарудіння, навіваючи смертельний страх, все наближався і наближався. У камері чути було лише посилене дихання. І нарешті ті носії страху смерти зупинилися під дверима нашої шістнадцятої камери. Клацнув ключ і трішечки, трішечки прохилилась кормушка і звідтам через щілинку її дивилося два зловісних ока, а потім показалися уста.

— На букву «а», — грізним голосом промовили ці зловісні вуста.

Прихиливши голови у смертельному переляці, люди називали свої прізвища, які зачиналися на «а». І так цей таємничий голос перечитав весь алфавіт. Тієї ночі з нашої камери не взяли нікого. Кормушка закрилася, і зловіщі уста щезли. Люди радісно відітхнули і навіть голос у всіх повеселішав.

— Тепер ще одну цілу добу проживемо спокійно, — хтось сказав сам до себе, немов би тими словами смакував життя.

Але раптом десь у кінці коридора тупотіння посилилося і чути було якесь шарпання. Знову всі перетворилися у слух.

— Знаєш… Оце чути було як запихали «грушу» в рот, щоб не кричав. Зараз будуть тягнути попід дверима нашої камери, — хтось говорив один до одного.

І нарешті вся моя підготова до смерти вивітрилася, я почав відчувати страх, так як і всі.

На фронті, у бою, у боротьбі смерть зустрічають зовсім по-іншому. А тут, у темних підвалах тюрми, при безпереривному нагнічуванні чорного страху, люди переживають кожної ночі дуже близьку присутність смерти. Там чути зловісну ходу носіїв смерти, чути їх шерех і шепіт. І нарешті ось чути, як вони вже тягнуть свою жертву. Страх проймає всіх, немов електричний струм і тіпає всіма одночасно, лише тільки назовні всі однаково його не проявляють.

Вранці задзвонив тюремний дзвінок. На коридор прийшов черговий офіцер робити ранішну провірку.

— Ложись лицом к земле! — через кормушку скомандував наглядач.

Всі лягли ниць. Заскреготали замки. Відчинилися двері. До камери увійшов черговий офіцер і лікар. Вони переступали через нас, як через колоди, і, полічивши, запитували, в кого є які прозьби?

І так кожного дня рано й увечері нас лічили лежачих. Все це робилося зумисне для приниження людської гідности. Ті, в яких державною службою є убивства і знущання, дуже винахідливі у принижуванні людської гідности.

Після обіду наглядач приніс маленький клаптик паперу і олівця.

— Шумук?! — сказав наглядач, — вот возьми эту бумагу и карандаш и сейчас же напиши помилование, — сказав наглядач.

Я завагався, але всі, один поперед другим заговорили: «Беріть, беріть!». І я взяв.

— Що ж писати, — думав собі я.

— Ты здесь единственный человек, способный постоять за себя. Я к таким людям отношусь с уважением. Но в отношении помилования я советую тебе как другу, просись и только просись. Здесь больше ничего не проходит, только единая единственная просьба и больше ничего, — сказав Андріянов.