Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Життя для всіх нормальних людей найдорожче, — сказав один старший віком і відійшов від мене.

На ту його репліку я не відповів, мені не хотілося спілкуватись ні з ким, а особливо з тими, що так жадібно чіпляються за життя і без найменших вагань тим нелюдам кидають під ноги свою особисту гідність. Мені тоді дуже, дуже хотілося залишитись самому із собою, розібратися із своїми роздумами, завершити їх хоча самому для себе, і тоді щойно відійти від життя. І відійти свідомим своєї мети. Я, чомусь, вірив у те, що якщо я відійду із цього світу свідомим своєї мети, вірним їй, то та моя свідомість залишиться на цьому світі і буде переходити від юнака до юнака, від юначки до юначки. І це навіюватиме їх тим одвічним вогнем, який зберіг нас людьми з палким стремлінням до прекрасного, як вмістилище щастя, добра і правди.

— Але чи витримаю я ті останні випробування, чи не дрогну в останю мить свого життя, — із хвилюванням у душі думав собі я.

Я так замкнувся у тих своїх передсмертних роздумах, що навіть не зоглядівся, коли Трибунал пропустив усіх приведених зі мною на суд. Всі були стурбовані своїм горем і тому дали мені спокій. Старший конвою відкрив двері і зачитав моє прізвище. Я відгукнувся. Перепитавши моє ім'я, по-батькові, мені веліли вийти із ожидальні. Я вийшов на вулицю.

— Вот вы втроем, — сказав начальник конвою до своїх солдатів, — отвечаете головой за этого заключенного, — он приговорен на розстрел. Вы должны его привести в целости и сохранности, сегодня мы его пустим в расход. Поняли?!!

— Поняли! — відкликнулись солдати і в ту ж мить три багнети майже підперли мене в спину і під пахви. Після мене викликали останніх і построїли їх переді мною. Колона рушила. 3-заду за колоною під спеціяльно строгим конвоєм пішов і я. Колона йшла тихо. По тротуарах, так як і завжди, кудись ішли люди. Ішли мужчини, ішли жінки і діти, у всіх були свої інтереси, бажання і потреби. Десь високо в небі кругикали журавлі. Всі ті перехожі люди, кругикання журавлів і забрунені дерева живуть одне для одного, творять одну гармонію.

Але від нині я уже не в гармонії того світу. Не для мене забрунились дерева і не для мене весело кругичуть журавлі. І все, все вже на цьому світі не для мене, — думав собі я.

Все відчужилося від мене і я відчужився від цього світу. Я той, що вже однією ногою на тамтому світі забуття, а другу ногу вже відпихає від цього світу.

Колону зупинили. У замку залізної брами заскреготав ключ наглядача. Брама відчинилася. Нас увели за браму. Мене відокремили від колони і поставили очима в куток. Відчинилася друга брама. Колону відвели до тюрми, а я залишився між двома брамами впертий очима в куток.

— Ага, зрозуміло, — думав собі я, — оце зараз мене й заберуть на розстріл.

Через хвилин десять мене направили в бокс рядом з конторою. Це була маленька камера 2 x 3 метри. У тому боксі я почав швидко ходити з кутка в куток і хвилюватися з того приводу, що так довго зволікають. Мені хотілося швидко відбути цей акт переходу від буття до забуття.

А наглядач, не зводячи очей, крізь вовчок пильно стежив за всіма моїми рухами. Я ходив там із кутка в куток, нетерпеливо чекаючи смерти, аж до смерку. Нарешті знову заскреготав ключ у замку і через мить відкрились двері.

— Следуй за мной, — строго сказав лейтенант і, повернувшись, пішов. Я йшов за ним, а за мною наглядач із пістолем в руках. Я, глянувши на пістолет, подумав собі: «Оце він, оцей наглядач, з того пістоля зараз застрелить мене і після того піде додому і тією ж самою рукою, якою зараз стискав пістоль, буде голубити свою дружину і діточок. Ні, ті, що стріляють людей, не можуть голубити нікого. Це жорстокі і бездушні люди, вони не знають, що це таке ласка, добро і краса, це носії смерти», — думав собі я.

На подвір'ї тюрми було глухо, ніде ані однієї живої душі. Мене провели понад муром до лазні.

— Ага, — думав собі я, — значить стріляють у лазні й відразу змивають кров, щоб і сліду не лишилось.

Але на велике моє диво в лазні було багато в'язнів, яких щойно привели з роботи. Їх там у лазні і годували. Мені дали там полумисок галушок з картоплею. Я, звичайно, поїв так, якби ніде нічого і не бувало. Незабаром тих робочих в'язнів вивели з лазні, а мені веліли роздягтися. «Оце, — думаю собі, — нарешті прийшов кінець». І я швидко роздягся і став.

— Чего стоишь, иди мойся! — сказав наглядач. І я безмовно пішов митися, не сумніваючись у тому, що мене розстріляють зараз, саме таки тут у лазні. Помився я хутко і почав хвилюватися з того приводу, що так довго тягнуть з тим моїм реченцем.