Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Одначе, не зважаючи на всю ту формальність і несерйозність слідства, я готував себе до розстрілу. Після убивства Ватутіна, до розстрілу засуджували масово. У підвалі тюрми завжди сиділо засуджених на смерть біля трьохсот чоловік.

Настав квітень. У повітрі запахло весною. Мені пішов всього лише тридцять перший рік. Це ще також вік весни, — думав собі я, перебираючи мисленно найкращі хвилини свого життя. Там, у неволі, очікуючи вироку смерти, всі ті минулі щасливі хвилини смакувалися краще, ніж тоді, коли я ними користувався. Вранці 16 квітня я розповів своїм товаришам по неволі свій сон. Мені снилося, що я зайшов у якесь приміщення. Це приміщення стояло на якійсь глибокій ямі. У кутку, за бар'єркою сиділа моя мама і братова. Обережно, щоб не впасти в яму, по підвалинах я підійшов до них, вони піднялися й робили зусилля, щоб мене схопити за шию і поцілувати. Але не могли досягнути мене. Та я, пам'ятаючи навіть і уві сні, що вони померші, зумисне відхилявся від них, щоб вони мене не цілували.

— Тобі загрожує кара смерти, але вона пройде мимо, — сказав якийсь літній сторонній чоловік. І в ту ж мить відчинились двері й мене викликали на суд.

До кари смерти я готував себе весь час. У період слідства тільки про те і мріяв, щоб на відповідній висоті тримати себе на слідстві і з гідністю борця за істину, прийняти смерть. Але хоча я і мобілізував усі свої духовні сили, щоб не затремтіти перед лицем смерти, однак коли назвали моє прізвище і сказали, щоб я збирався із всіма своїми речами, то по моєму тілі пробіг неприємний острах, але такий стан тривав всього лише пару хвилин. На подвір'ї я почував себе зовсім нормально.

На суд нас з Василем вели в групі двадцяти двох чоловік. Всі йшли мовчки, замкнуті самі в собі із своїми власними думами і надіями. А я, узгіднюючи себе із своїм призначенням, не мною даним, із всією натугою мобілізував усього себе до тієї неминучої останньої миті. Мені дуже, дуже хотілося мужньо зустріти смерть.

Дорога до суду завжди «коротка», а тим разом вона видалася мені невимовно короткою. Я ще не встиг всього, як слід обдумати, як конвойний уже зупинив нас перед будинком Військового Трибуналу. У приміщенні Трибуналу нас уводили по двох. Це був невеличкий, препоганий будинок, розділений вузеньким коридором; праворуч містився сам Трибунал, а ліворуч ожидальня для ув'язнених. Ожидальня була брудна і смердюча до неможливости.

Через хвилин тридцять відчинилися двері нашої смердючої ждальні, і старший конвою зачитав моє і Василеве прізвища. Ми вийшли. Наглядач зачинив двері ждальні і тут же відчинив другі двері до Трибуналу. Це була кімната метрів три шириною і метрів сім довжиною. Посередині стояв стіл. За столом сидів майор років п'ятидесяти і дві дівчини років 19–20. Направо сиділа секретарка років 30. Оце такий був склад того Військового Трибуналу, який вирішував долю людей, — кому жити, а кому відняти життя.

Після формального установлення прізвищ та де хто і коли вродився, голова Трибуналу швидко перейшов до справи. Насамперед він виложив на стіл речеві докази нашої виновности, себто: пістоля, ґранату і тризуба.

— Це ваш пістоль? — взявши його в руку, запитав мене голова суду.

— Ні, не мій, — категорично відповів я.

— Як це не ваш? Під час арешту у вас не відняли пістоля? — з обуренням сказав голова суду.

— У мене відняли новесенького пістоля, а ви мені пред'являєте заіржавілого бравнінґа, — відповів я.

Тоді голова Трибуналу, звіривши номер пістоля і його назву з записами протоколу, наче сам до себе, сказав:

— Підмінили сучі сини, — а тоді, піднявши голову сказав до мене: — Це суттєвого значення не має, чи це той пістоль, якого у вас відняли, чи ні, важливе те, що пістоль у вас був.

— Може для вас і не має це суттєвого значення, чи це той чи не той пістоль, але для справжнього суду, який прагне встановити істину і довести її, то це має колосальне значення, — відповів я.

У відповідь на ту мою репліку голова Трибуналу глянув на мене хижим звіром.

— А оця ґраната також не ваша? — запитав голова Трибуналу.

— Ґраната моя.

— А оцей тризуб ваш?

— Ні, таких тризубів ніхто ніколи із собою не носив, він же важить біля двох кілограмів. Такими тризубами прикрашали лише стіни установ.

Голова Трибуналу, звірившись із протоколом обшуку, сказав:

— Да, дійсно, тризуб і в протоколі обшуку не фіґурує.

— У протоколі обшуку фіґурують: годинник і компас, але ваші помічники підмінили їх оцим тризубом. Тризуб їм не потрібний, а годинник і компас видно знадобилися, — глумливо сказав я.