Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Лейтенант з люттю вишкірив зуби і копнув мене ногою. Начальник конвою вхопив лейтенанта за руку й відвів у сторону.

— Слабі на голову — завжди міцні в ногах, — сказав я услід лейтенантові.

— Заметно, что комиссаром был, — сказав другий лейтенант.

У Києві нас завезли до обласного НКВД на Короленка, 18. Там нас запровадили до кабінету заступника начальника обласного НКВД. У кабінеті було два полковники, майор і капітан. Всі вони пильно, з презирством оглянули нас. Розпитали хто ми, звідкіля і чого сюди прийшли, а тоді розпечатали пакет і всі нагнули голови над протоколом.

— От що, друже Василенко, оцей протокол ми зараз спалимо при ваших очах, — сказав полковник і раптом, глянувши на Василя, сказав: «Виведіть його звідси».

Василя вивели. Тоді полковник знову звернувся до мене:

— Ми спалимо цей протокол і звільнимо вас, якщо тільки ви будете зговорчивим розумним чоловіком. Ви маєте величезні шанси для нашої Батьківщини зробити більше, ніж ми всі разом, — сказав полковник, провівши очима по своїх колеґах.

— Про що йдеться, гражданін полковник? — насторожено запитав я.

— Нам потрібна ваша допомога, друже Василенко, — сказав полковник.

— Я Азефом не стану і прошу не ображати мене. Зрозуміло?! — відповів я.

— Ах так, ти Азефом не станеш по відношенні банди, то тоді ти будеш Азефом по відношенні своїх дітей. Зрозуміло? — з піною на губах сказав полковник і тут же розпорядився відвести мене в карцер.

П'ять діб я відсидів в малесенькому боксі півтора на півтора метра, при абсолютній темноті, на 300 грамах хліба і пів літра води. Передати степень знущання таким карцером неможливо, це може уявити собі тільки той, хто був у них.

Звідтам мене випустили на загальну камеру в підвал. Три дні я ходив, спираючись руками об стіну. Сили залишили мене зовсім. Я просто не міг триматися на ногах, але в душі був гордий з того, що так категорично обстояв свою особисту гідність і тільки особисту, бо насправді то я тоді був уже в своїх переконаннях так само далеко від націоналізму оунівського зразка, як і від комунізму. Але зрада є зрадою, проти кого б вона не була. Це є найогидніша підлість.

Через днів п'ять нас відвезли на Короленка 33, у Міністерство МВД. Там мене посадили в досить розкішний бокс. Це просто камера на вісім квадратних метрів з маленьким віконечком десь там високо під самою стелею. Але, притиснувшись до стіни, можна було побачити навіть клаптик неба. У тому боксі не було абсолютно нічого, крім однієї дерев'яної решітки, яка лежала під батареєю на асфальтній підлозі. Оце та решітка служила мені за всю мебель. Дижурний безперервно дивився у вовчок, щоб я не спав. О десятій годині вечора мене покликали на допит. На допит вели мене два наглядачі попід руки, а третій ішов попереду і клацав пальцями. Це були їх сигнали, щоб звільнили прохід, тобто щоб нікого ніде не було на коридорах. Нарешті я опинився у великому кабінеті. Посередині кабінету стояв стіл, на столі лежала папка і стояв графин з водою. За столом сидів той же полковник, з яким я говорив про Азефа.

— Ну що, може пом'якшав і почнемо говорити? — сказав полковник.

— У вас є протокол допиту, оце і все, більше мені нема про що з вами говорити, — сказав я.

— Тим гірше для тебе, що в тебе нема про що з нами говорити. Ти ще пожалкуєш, але буде запізно, — сказав полковник.

— Цікаво складається: ви арештуєте людей з метою, щоб їм робити добро, а вони такі безголові, відмовляються від вашого добра і ви їх за це саджаєте в карцери, — це ж просто парадокс, — сказав я.

Полковник уїдливо посміхнувся і вийшов, а я цілу божу ніч сидів на табуретці посередині тієї великої кімнати і куняв. Декілька разів засинав і падав. Тільки один вартовий стояв і безперервно дивився за мною. Вранці мене відводили в той же самий бокс і цілий день не давали спати. Ввечері, в десять годин, мене знову попід руки відводили у той же самий кабінет, і знову за тим же столом сидів той же самий полковник і курив папіросу. Мені велів сісти на ту ж саму табуретку. Полковник довго сидів мовчки й поволі затягувався папіросою, пильно дивився на мене. Потім піднявся, підійшов до стіни, на якій висіла велика карта Житомирської, Київської, Вінницької, Кам'янець-Подільської і Ровенської областей, і велів підійти мені.

— Ти хочеш, щоб ми вірили твоїм показам. Ось глянь, в нас на карті нанесені дороги, якими йшли ваші групи на схід, і ось журнал, в якому записані всі дії тих груп і на кожну з них заведена справа, а за вашу групу тут і помину немає, — сказав полковник і допитливо подивився на мене.