Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Оце ми вже і впорались, тепер відпочивайте. Ви у нашій хаті проходитимете як наречений моєї сестри, добре?

— Отож з мамою і з татом розмовляйте тільки про сестру, а зі мною можна говорити про все, я все знаю і чим зможу, допоможу, — сказала Зіна і, пересівши зі стільця на моє ліжко, погладила мене по лиці. Мені стало лоскотно і я весь затремтів, але стримався, думаючи, що в гостях дівчат зачіпати не годиться.

— Нам, Зіночко, треба якісь такі документи, щоб ми з ними могли десь влаштуватись на роботу, хоча б навіть і в Донбасі, — сказав я.

— Добре, я подумаю, а тоді ми ще поговоримо про те.

І так я, як у Бога в раю, прогостив у тих хороших людей цілих чотири доби. Всі вони були до мене дуже хороші, а зокрема Зіна і її мама. Мама — це було просто одне добро. На дорогу вони мені наготовили цілий пакунок всіляких ласощів. 3 Василем я зустрівся, так як і було домовлено, в Мисайлівці. Звідти ми пішли через знані села Дибенії в Ісайки. Під вечір ми вийшли з лісу до однієї хати. Там жило двоє літніх людей. Вони приняли нас дуже радо і дуже, дуже добре нагодували. Ми оповіли їм, хто ми такі і звідкіля.

— А ми, — сказав господар, — родом самі ж з села Медовина. В період колективізації залишили свій хороший цвітучий Медовин і виїхали в Запорізьку область. Нас там захопило голодування 1933 року. Голод клав людей по селах і дорогах, як женці кладуть снопи в полі. Того страхіття і не розказати, і пером не описати. Ми врятувалися від голодної смерті, знаєте чим? Мишачими та ховрячими норами. Ото ходили по полю, розкопували ті нори і віднімали від тих тваринок їх запаси. І так тільки врятувались, — сказав господар.

— А власть не ходила по полі видирати від тих тваринок їх пожитки? — жартуючи, запитав я.

— Ні, наша власть, по відношенню до тваринок гуманна, вона їх не чіпала. Наша власть була і є жорстока тільки по відношенню до своїх людей.

— Так, так це ж наша власть, а не власть чужа, вона ж нами завойована.

— Та наша ж, наша, — підтверджуюче сказав господар.

У тих хороших людей ми були цілу добу. Звідти ми пішли в напрямку села Дмитренок. По дорозі зупинилися у якомусь лісгоспі недалеко Шинявської дороги. У лісі нам з'явилися три хати, в яких жили ті сім'ї, що працювали в лісгоспі. Поряд з ними жив і лісник. Ми потрапили до такої хати, де жили самі жінки. Вони радо нас прийняли, лише просили, щоб ми зайшли і до тих других двох хат і до лісника.

— Тоді ми будемо всі однакові і не буде кому на кого доносити, — сказала жінка.

Ми зрозуміли в чому річ, бо нам уже таке траплялося не один раз і зробили так, як вони нас просили. У всіх тих хатах нас приймали добре. Лісник почастував нас заячим ґуляшем. Він для нас був вийнятковими ласощами. У тих жінок ми відпочивали цілу добу. Звідти пішли до Дмитренок. У Дмитренках нас обстріляли стрибки, і нам довелося знову ночувати при тридцяти градусах морозу у лісі під відкритим небом. Голод і холод переслідували нас більше, ніж чекісти. Удень у Дмитренських лісах ми знайшли порожню лісничівку. Там ми усередині розклали багаття і переднювали. Звідти ми знову повернулися до Вовчок, [31] [31] У рукописі — нечітко. до тих же самих хороших людей. Там я залишив Василя, а сам пішов, до Богуслава, до Зіни. Зіна і її мама прийняли мене дуже радісно, але бажаних нам документів не дістали. Це засмучувало їх не менше, ніж мене.

— Оце в нас побудете декілька днів, відпочинете, а пізніше я поїду ще до Києва до своєї рідні, може там щось дістану, — стурбовано сказала Зіна.

Через три дні я повернувся до Ісайок і ми пішли знову під Дмитренки до порожньої лісничівки. Їсти в нас було що. Там же пробули ми дві доби, а на третю туди навідалися якісь хлопці-підлітки по років шістнадцять, і ми звідти знову пішли до Ісайок, але тим разом наші хороші знайомі чомусь завагалися відчиняти нам двері. Але після короткої наради, вони таки відчинили.

— Вас уже шукали у нас і цілими ночами караулять нашу хату, — сказала господиня, — якщо вас ніхто не бачив, то йдіть на горище, там також тепло, бо в хаті вже небезпечно.

Ми полізли на горище і ще одну добу перебули там.

На другий день пішли до Розкопанець під самий Богуслав. Це було вже 28 лютого 1945 року. Я залишив Василя в одній хаті в Розкопанцях, а сам знов пішов до Богуслава з приводу документів. І тільки я відчинив двері до кухні, Зінина мама аж руками сплеснула і сказала:

— Втікай, сину, в нас тут їх повно в тій кімнаті, де ви жили, вони зараз запивають.

— А Зіна вдома? — запитав я.