Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

І так ми знову повернулися до тієї ж самої учительки.

Учителька зустріла нас насторожено.

— Що трапилось, Марійко? — запитав я.

— Того ж самого вечора, як ви пішли від мене, до мене прийшли робити обшук і заглядали у всі куточки, — відповіла учителька.

Тоді ми переночували у неї тільки одну ніч, і то вже не в хаті, а в сараї, і пішли в напрямку Богуслава. Ішли ми в основному вночі, а вдень десь відпочивали. Іноді нам щастило попасти до хороших людей і добре відпочити, а іноді приходилося дуже туго — ми цілими днями на тридцятиградусному морозі тупцювали десь у невеличкому клаптичку лісу. Кожного дня нас переслідував голод, холод і неймовірна втома від неспання. Було дуже вогко. Недалеко Рокитна над Россю, уночі ми обходили село Острів і на полі наткнулися на молотарку. Біля молотарки був сторож, який сторожив обмолочений хліб. Він зустрів нас дуже радісно. Ця його радість мене просто озадачила. Зразу я не міг розгадати її причини. Але ждати на розгадку довелось недовго.

— Хлопці, ви, мабуть, їсти хочете, еге ж?

— Ви вгадали, поїсти ми не проти, — усміхаючись, сказав я.

— Так ось піддайте мені цього мішка на плечі, я віднесу його додому і заодно прихвачу вам щось поїсти, а ви тим часом посторожуйте за мене тут, — сказав сторож.

— Гаразд, — відповів я. А Василь миттю завдав сторожеві мішка з пшеницею, і він пішов, а ми залишилися за нього «сторожувати».

Через годинку почулася чиясь хода. Ми відійшли від молотарки, і перетворилися у слух і зір. Недалеко бовваніла якась постать. Ми пішли назустріч. Це йшов цей самий сторож і ніс нам макітру дряпанки, коржі, сало і хліб.

— Оце, хлопці, ряжанку з коржами поїжте тут, а хліб із салом візьмете собі на дорогу, — а я тимчасом ще зроблю одну ходку, — сказав сторож.

Сторож швидко загорнув пшениці собі у мішок. Василь хвацько піддав йому, і сторож пішов. Коржі з ряжанкою нам тоді були просто неймовірними ласощами. Ми наїлися досхочу. Незабаром повернувся сторож. Ми роздякувалися і пішли. Але це вже було майже на світанку. Далі йти степом було небезпечно. Ми змушені були повернути ліворуч, перейти Рось, і там у Пруському лісі зупинитися на цілий день.

Розіклавши добре багаття у дубовому лісі і намостивши собі дрібних гілячок, ми примостилися спати. Заснули дуже швидко і спали міцним молодечим сном. Раптом десь недалеко почувся постріл. Ми прокинулись і миттю хотіли зірватися на ноги, але нам це не вдалось, — ми не могли відірватися від землі. Виявилося, що вода від розталого під багаттям снігу підплила під нас і пізніше, як багаття погасло, схопив двадцятисемиградусний мороз і ми примерзли до землі. Прийшлося нам поволі, сантиметер за сантиметром відривати свої пальта від льоду. Коли піднялись на ноги, мені здалося, що весь мій правий бік — це суцільний лід, від якого холод переходить і на лівий. Пальці на руках і ногах ворухалися, але мляво і безвідчутно. Лівою рукою я обдубив весь свій правий бік і пересвідчився, що він був мертвий. І так ми з половиною свого живого тіла рушили в дорогу. Рушили тільки тому, щоб зовсім не задубіти.

Прокопавшись на снігові у лісі кілометрів три, я почав відчувати, як кров і тепло поволі поступає на мій правий бік. Підвечір уже нормально кров циркулювала по всьому тілі. За другу ніч ми добралися до Богуславського району, у село Саварку. Там ми зайшли до однієї хати на хуторі недалеко маленького гаю з метою відпочити. Це було на світанку. Господарка дому вже поралась по хаті, а син ще спав.

— Тьотю, дозвольте нам у вас відпочити, ми з дороги, втомлені, — сказав я.

— Та я, синочки, вам дозволила б, але ж у мене син є, — сказала господарка. І в ту ж мить з постелі почувся голос синка:

— Хто ви такі, звідки? Зараз я встану і розберусь із вами, — погрозливо сказав син.

Я глянув через відкриті двері другої кімнати. Здоровий, відгодований син уже підводився з ліжка. На стільці лежала його військова одежа й пістоль. Ми швидко вийшли з хати і почали поспішати до гаю. Біля хати почулись постріли і крики, але погоні за нами не було.

— Друже Боремський, нащо ми носимо зброю, якщо ми нею ніде не користуємось? — запитав Василь.

— Твоє, Василю, питання резонне, зброю носять для того, щоб нею користуватись. Цього ми легко могли б прострелити і спокійно піти, але, по-перше, ми взяли б на себе гріх на душу, по-друге, ми унещасливили б його добру маму, і, по-третє, ми б тим убивством свого положення не покращили, а навпаки, ще більш ускладнили б і загострили проти себе переслідування і ставлення населення, — відповів я, — а зброю носимо у всякій мірі по привичці і для поваги. У кожні часи озброєних людей поважають, а на беззбройних дивляться, як на менше вартісних.