Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

У одній хорошій шовковій посадці ми примостилися відпочивати. Перед собою поставили свого «Дігтяра» [29] [29] Ручний скоростріл. і спрямували його на Захід. Незадовго на квартальну просіку всього біля сто метрів від нас почали виходити солдати у червоних пагонах. Це були чекісти. Їх вийшло тоді з лісу чотирнадцять чоловік і вишикувалися всі в один ряд.

— Дозвольте, друже Боремський, я їх нараз усіх «сипну» — з гумором сказав Одеський, — це ж вони на нас полюють.

— Ні, не треба.

Червонопагонники порозмовляли собі й пішли у протилежну сторону від нас. А ми піднялися й пішли в ту сторону, звідки вийшли вони. То тут, то там нас обстрілювали серіями, але ми на їх стрілянину не звертали уваги. І так ми вернулися на Ровенщину без особливих пригод.

Перейшовши старий польсько-радянський кордон, ми попали в село Дерть. Це село заховалося у ліс, який тягнувся аж у Житомирську область. Життя населення села Дерть нагадувало татарське лихоліття. На краю села день і ніч на високому дубі сидів із далековидом вартовий, а внизу під дубом чергував вершник з конем. І ось як тільки десь на горизонті появилися червоні, то вартовий із дуба сповіщав про те свому вартовому під дубом вершникові. Вершник у ту ж мить сідав на коня і гнав з усіх сил до церкви і дзвонив у всі дзвони на тривогу. На цей, відомий всьому населенню сигнал, всі селяни швидко забирали свої пожитки і забігали до лісу цілими сім'ями у свої курені, вмисне зроблені для тієї мети. Худобу також забирали із собою. У селі Дерть ми прожили два тижні, поки не пов'язалися з Верещакою. За цих два тижні нам дуже частенько приходилося разом із всіма селянами скриватися у лісі від наїздів істребительних батальйонів (стрибків).

— Що ж ті стрибки роблять у селі, як нема людей? — запитав я одну бабуню.

— Стрибки, синочку, обстрибковують усе, що тільки попаде їм під руки: сало, масло, самогонку, одяг, кури, усе, усе — за те ж вони й називаються стрибками, — сказала бабуня.

— А ось два кілометри від вашого села у Житомирській області вони того не роблять.

— А кому ж вони будуть робити там, як у них усі стрибки. Вони ж усі голодні і там нема чого брати, — відповіла бабуня.

— А до війни, за Польщі, у вас комуністи були? — запитав я. Але на те моє питання поспішив з відповіддю син тієї бабуні. Він сказав:

— За Польщі ніде не було. Ми ж наочно весь час бачили цей рай. І тому люди тут, більш ніж будь-де, ненавидять комунізм.

— А ось у тих, що жили в тому раю, немає такої ненависти до комунізму, як оце у вас, які тільки збоку дивилися на цей рай, — сказав я.

— У них є ще більше ненависти, ніж у нас, але там за ті роки знущань вбили віру у будь-які зміни на краще і тому вони, знеможені, примирилися зі своею долею, — відповів господар.

Нарешті прибув спецзв'язківець від Верещаки із засургучованим листом до мене (листи такі тоді називали грижою). У тому листі Верещака пропонував мені з тим зв'язківцем переміститися у село Чабель. У Чаблі я зупинився при підофіцерській школі у лісі. У тій школі було більше ста курсантів. Всі вони жили в куренях. Посеред табору містився невеличкий курінь, у якому жили інструктори і начальник школи. Начальником школи був бувший мельниківець Орел, якого я знав з тої пори, як він попав до бандерівців. Крім його, я знав там ще одного інструктора, який був за Польщі директором семирічної школи в Довгошиях, а за німців — інспектором шкільного відділу. 3 ним я був у найкращих стосунках. Це була добре вихована, хороша, гуманна людина. Одного разу я запитав Орла:

— А де ж ваші друзі, з якими ви тоді перейшли від мельниківців?

— Невже ж ви, друже Боремський, не знаєте про те, що їх розстріляли, — із сльозами в очах відповів Орел.

— Хто розстріляв? — з обуренням запитав я.

— Болісно мені оповідати про те, — відповів Орел, — а тоді додав: — Нам довго прийдеться страждати із-за того, що ми вбиваємо один одного тільки за те, що нестерпно відносимося до інакше мислячих.

Звідти ми вирушили на південь. Йшли декілька днів і зупинилися аж на хуторах села Сторожів, Корецького району. У Сторожові я зустрівся з Верещакою, Далеким і суспільно-політичним референтом (його псевдонім я забув). Він був братом крайового референта господарки Омелька. Мав закінчене право у Віленському університеті.

— Розкажіть, будь ласка, нам, де ви були, що бачили і які у вас враження та міркування по відношенню східніх областей, — запитав мене Верещака.

Я оповів їм усе, за всі свої пригоди і за все те, що бачив і чув.