Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— А які ваші міркування по відношенню організаційної роботи на Сході? — конкретно запитав Верещака.

— Висилання із відсіля групок і засаджування їх на організаційну роботу — це безглуздя.

Вони всі троє сконфужено перезиркнулись між собою і після короткої паузи Верещака запитав:

— Якщо ви такої думки по тому питанню, то що ж тоді ви пропонуєте робити зі Сходом?

— На мою думку, треба перейти на злеґалізовану діяльність. Треба нашу найкращу молодь, яка живе леґальним життям, направляти в середні спеціяльні школи і вищі учбові заклади. Треба, щоб наші люди стали найкращими фахівцями в усіх галузях виробництва, науки і культури. Тільки тоді, коли ми матимемо тверду опору у всіх тих ланках, можна буде висувати свою думку по суспільно-політичних питаннях і обстоювати її. Оце таку роботу, закроєну на широку скалю і на довгі роки, якраз і треба вже починати. Бо цими групками, які ходять з лісу в ліс, від однієї якоїсь крайньої хати до другої, ми нічого не зробимо. Людина, що не має ніякої точки опору у суспільстві, голодна, холодна, брудна і не обіпрана, не здібна займатися організаційною роботою. Вони в очах суспільности являються неповноцінними людьми, безглуздими і жалюгідними фанатиками. Оце така моя думка щодо того питання, — сказав я.

Верещака, слухаючи цей мій виступ, аж корчився з нетерпеливости. Далекий вдумливо слухав. А суспільно-політичний референт аж сіяв від захоплення і весь час мені підтакував.

— Ви, друже Боремський, дуже довге життя пророчите совітській владі. Мені дуже скучно вас слухати, — невдоволено сказав Верещака і глянув на Далекого. А Далекий все мовчав і щось думав.

— А я цілком поділяю міркування друга Боремського, — сказав суспільно-політичний референт.

Далекий повернув свою довгу бороду у напрямку суспільно-політичного референта і допитливо подивився на нього.

— А все ж таки вам, друже Боремський, прийдеться знову йти на схід. Крайовий провід призначив вас провідником округи «Б», до якої входить уся Житомирська область і північна частина Київської области аж до Дніпра, — сказав Верещака, — ось завтра прибуде сюди Микола і він почне передавати вам ту округу.

— А чому мене призначували на цей пост без моєї згоди і присутности?

— Ви ж самі бачите, які у нас тепер умови. Коли б ви були не пішли самовільно на схід, то вони б вас покликали і порозмовляли б з вами, але вас же не було тут, — відповів Верещака.

— Я самовільно не йшов на схід, мене туди призначили ще до переходу фронту, — відповів я.

— На схід вас призначили, але ж вам ніхто не визначав тоді ані терену, ані посади, — відповів Верещака.

На другий день Верещака представив мені Миколу і сказав:

— Оце той друг передасть вам округу і тоді займетеся організаційною діяльністю у тій окрузі. Крайовий провід на вас, друже Боремський, покладає великі надії, — сказав Верещака.

— Це парадокс, я ж фактично не є навіть членом ОУН, я ніколи не приймав присяги і офіційно не вступав у ту організацію, і раптом мене роблять провідником такої великої округи, — відповів я.

— Це не моя справа, — сказав Верещака, — їм видніше що і як робити, та кого, куди і на який пост назначати.

Микола був добре збудований, років тридцяти п'яти чоловік. Досить розумний, зрівноважений і розсудливий. Бувший студент політехніки. У 1941 році був комендантом поліції міста Хоростова. Одружився з медичкою із Маланського району Житомирської области. А яке було його дійсне прізвище, я не знаю і сьогодні.

— А куди це вас, друже Миколо, переводять? — запитав я.

— Я нічого не знаю, друже Боремський. Два тижні тому я тільки що втік з Житомирської тюрми, — відповів Микола, — а моя дружина сидить дальше.

— Вас арештували разом з дружиною? — запитав я.

— Разом, — відповів Микола. Я глянув на Миколу і мені стало страшно за нього і жаль.

— А ви давно вступили в ОУН? — запитав я.

— У 1937 році, — відповів Микола. Я просто дивувався з того Миколи, що він не догадується про те, що з ним задумали зробити. «Справа ясна, що йому ніхто не вірить у те, що він утік із тюрми. Його заставлять признатися до того, що йому організували втечу і дали якесь велике завдання, а дружину, яку він дуже кохає, залишили у тюрмі, як закладницю», — думав я сам собі.

Через декілька днів Далекий прислав мені дві дівчини із східніх областей. Одна працювала учителькою, а друга лікпомом. Але я, маючи вже досвід, що це є жінка в поході, рішив відправити їх додому самих просто із Сторожева. Одного дня рано вранці ті дівчата приготували для нас усіх по десять вареників із сиром. І ми тільки що почали ласувати ними, як раптом на сусідньому хуторі, метрів триста від нас, на квартиру Верещаки напали стрибки. Почалась стрілянина, і нам прийшлося перервати свою рідкісну трапезу, залишити смачні вареники і швидко відступати в напрямку села Д…. [30] [30] У рукописі — нечітко. Тоді був убитий обласний провідник Ворон. Його тіло ми похоронили на цвинтарі у Д… і поставили великий дубовий хрест. Через декілька днів на нас знову напали стрибки. І цим разом вони підсунулись до нас дуже близько і наскочили на сонних. Я тоді залишився у живих тільки тому, що знову був у цивільному, а вони стріляли лише на тих, що були по-військовому одягнені і мали повну зброю. Тоді у нас загинув лише один вартовий. У мене тоді було старої «кадри» всього тільки сім чоловік. Отже Верещака виділив мені ще сім чоловік.