Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Дійшовши до густого лісу, я пішов далі спокійно в напрямку «постою» своєї групи. У густому дубовому лісі біля болота попереду мене почувся хід. Я зупинився і перетворився у слух. На моє щастя, це був не чоловік, а якийсь звір. Пройшов ще кварталів три, завиднілося багаття — це було місце постою моєї групи. Зобачивши мене з ґранатою і пістолем в руках, мої хлопці раптово перервали свої веселі розмови і спрямували сповнені тривоги очі на мене. Спитали: «Що трапилося?» Я оповів усе, як було. Все це було загадковим для нас усіх. Всім було ясно, що коли б хата була оточена, то мені б звідти не вийти живим, а хто кинув ґранату, розгадати було неможливо.

Після недовгих тривожних роздумів всієї групи, я запитав: — Що ж, хлопці, підемо вранці до тієї хати забрати трупи своїх друзів, чи ні?

— Підемо! — твердо відгукнулися всі разом.

— Добре, — відповів я, — рано вранці ми будемо наступати на ту ж хату з усіх боків. Якщо це хтось один із співпрацівників ЧК підслідив нас і кинув ту ґранату, то завтра приведе сюди цілу ватагу їx. Отже нам треба забрати усіх своїх трупів якнайскорше, похоронити їх і вицофатися звідсіля.

Рано-вранці ми оточили ту самотню хату смерти й у бойовій готовності прямувати до неї. На диво, у хаті ми застали не три трупи, а тільки два: Летуна і Хоми. Хома, біля якого спав Погребний, лежав без годинника й автомата. Тоді нам стало ясно, що Погребний прибув сюди не від Верещаки, а від ЧК.

Трупи ми забрали, перенесли на свое місце постою, а тоді, принісши з хутора дві лопати, на перехресті лісних кварталів викопали яму і на шинелях спустили в неї трупи своїх друзів. Я сказав відповідну до ситуації промову. Всі ми, поплакавши гіркими сльозами, востаннє попрощалися зі своїми відійшовшими від нас бойовими друзями, засипали могилу і почали збиратися в дорогу. Я вийняв топографічну карту і позначив хрестиком місце тієї могилки. Тоді покликав своїх дівчат і показав їм на карті напрямок у сторону Боярки.

— Оце, дівчатка, в оту сторону на Боярку, — показав їм рукою, — пробирайтесь і то зараз же, а звідтам підете до Києва, а з Києва найдете дорогу додому. Вас везли на роботу в Німеччину і ви втекли з вагона і жили в селі на Холмщині. Зрозуміло? — сказав я.

— Зрозуміло, — відповіли дівчатка і з сльозами на очах почали прощатися з нами. І так нас залишилося тільки вісім, ми зачали відходити на захід, але було вже запізно. Чекісти догнали нас підводою з півдня і тиснули в напрямку залізниці Коростень-Київ. А на залізниці були вже виставлені їх застави. Витворилася дуже скрутна ситуація. Нас стиснули з трьох боків прямо на залізницю, шум, крик і стрілянина з автоматів згущувались і швидко наближались до нас. Ми змушені були відступати в напрямку залізниці, і там нас чекали скоростріли, спрямовані проти нас. «І цим разом ми попали у такий ріжок, з якого прорватись не можна», — думав собі я сам про себе. Але на наше велике щастя спокій нас не залишав. Ми спокійно приймали удари нашої долі і завжди були готові на найгірше. Ми міркували підповзти до скоростріла і, розбивши його ґранатою, в ту ж мить кинутись на зрив цієї ж нашої ґранати і таким чином прорватися на ту сторону кільця.

Але, підійшовши до залізниці, прийшлося свій плян змінити. Ліворуч до самої залізниці тягнувся густий і здоровий ліс, а праворуч під саму залізницю заросле торфове болото.

Ми рішили розстрільною піти у те болото і, потихеньку підтягнувшись аж до залізниці, виждати там. Під вечір кільце зімкнулось. Ті, що заганяли нас на залізницю, злучились із тими, що ждали з скорострілами на залізниці. Всі вони були всього-навсього 60–70 метрів від нас. Ми чули всі їх розмови і лайки. Незабаром вони все ж таки надумались щільно простріляти наше болото із усіх кінців. Стріляли дуже низько, так що ми змушені були, затаївши дух, попадати просто в воду. Після цієї стрілянини вони пішли залізницею в напрямку Києва. А ми, почекавши там хвилин з десять, також піднялися і пішли на південний захід. Відійшовши звідтам кілометрів два, ми зайшли до однієї хати перевізників і там посушили свій одяг і повечеряли.

Перейшовши Тетерев, ми швидко пробирались на захід. Малою групкою, виявилось, значно легше пробиратись, ніж великою. А нас залишилося уже тільки вісім чоловік. В районі Ч… [28] [28] У рукописі — нечітко. в хаті візника я запитав господарки:

— Як же там живуть директор заготскота і бухгалтер заготсіна? — жінка засміялася, а потім сказала:

— Їх посадили.