Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Поїсти то я вам можу дати, але раніше я повинна вам сказати, що в нашому селі стоїть ціла вантажна машина стрибків. Вони тут чекають вас уже цілий день, — сказала господарка. І раптом на вулиці зчинився шум. Ми вискочили з хати. Наша група була вже у повному зборі. Стрибки десь далеко кричали і стріляли.

— Давайте, друже Боремський, ми їм покажемо, як нас зачіпати, — з гумором сказав Хома.

— Ні, не треба, це нічого доброго нам не дасть, та ще й як на біду, могтимемо того лісника вбити, а оце його жінка давала нам обідати, — також з гумором відповів я. Ми, не спішившись, відступили до лісу. Стрибки стріляли і кричали. Недалеко лісу ми зайняли оборону. Вони зупинились, замовкли і перестали стріляти.

Темрява згущувалася. Стрибкам по всій правдоподібності не дуже хотілось нас переслідувати. Ми потихеньку піднялись і пішли до лісу, а стрибки повернулись до села. Відтоді кожного Божого дня стрибки під керівництвом чекістів робили на нас засідки, але нам по топографнічній карті було видно, де саме вони повинні робити засідки. І тому ми завжди успішно їх обхитрювали. Гірше було нам з переходом залізниці й шосе, які йшли з Коростеня до Житомира. Там смуга лісу переривалася аж на 27 кілометрів. Не тяжко було здогадатися, що саме там чекісти приложать усіх зусиль, щоб нас не перепустити у Чеховецькі [26] [26] У рукописі — нечітко. та Калинський ліси, які смугою тягнулися аж за Тетерів, у суцільний лісний масив на північній Київщині. До перериву тієї смуги ми дійшли ще завидна десь недалеко села Ставище. На околиці лісу ми добре відпочили й оглянули територію, а ввечері пішли до прилягаючих до лісу хат вечеряти.

— Нагодувати то ми вас нагодуємо, але, мабуть, вам тут прийдеться туго. Стрибки вас уже ждуть два дні, їх зібрали сюди із всього району, — сказав господар.

— Добре, хай собі ждуть, ми ж не дурні виходити з лісу, і йти 27 кілометрів там, де вони нас ждуть. Ми найдем таке місце, де їм не сниться, що ми туди підемо, — відповів Хома.

А я, повечерявши, вийняв топографічну карту і зорієнтувавши її по компасу, в голос до своїх хлопців говорив про те, як ми зараз підемо на північ під самий Коростень і там перейдемо залізницю і шосе. Все це я показував на карті і говорив тільки до своїх хлопців на повному серйозі так, що навіть хлопці повірили в ту мою затію. А чекісти були, мабуть, уже переконані досвідом, що ми проходимо не там, де найкраще можна пройти, а там, де найменше вони сподіваються, що ми туди підемо, і повірили господареві у ту затію. І тому їм прийшлося бистро машинами перекинути свої сили на північ. Все це виявили мені дівчата, вони частенько служили нам за розвідниць. І тут ми були змушені йти на великий обман, щоб розрив між лісами переходити у найвужчому місці, щоб ще затемна в селі Стариках перейти Іршу і скритися у лісі. Зайшли ми на ту дорогу успішно. Перед світанком ми вже були в селі Стариках. 3 правої сторони від соснової посадки бігли до нас якісь люди. Вони, не добігаючи до нас метрів 50, також зупинилися і закричали: «Пароль!» Ми залягли.

— О, то їх тут багато, — почулися голоси, і повернувшись, знову побігли до сосника, тільки сумки з набоями побряжчали. Ми піднялись і пішли далі. Біля села перейшли Іршу і відразу натрапили на хати, заховані в лісі. Там ми поснідали і пішли далі. Десь біля півдня, ми зупинились тому, що нашу лісову смугу перерізали на метрів 400 проруби. Нам було ясно, що тут нас ждуть. І ми були вимушені ждати до вечора. Увечері малими кущами перебралися на ту сторону і зайшли у хату лісника, яка стояла під самим лісом. Нам знову там, як і завжди, сповістили: «Вас тут ждали цілий день озброєних чоловік сорок, а ввечері поїхали в село Старики». Жінки заходилися чистити картоплю, хлопці взялись допомагати їм, а шість пішло по хуторах організовувати хліба. Чотири принесли кілька буханців хліба, а двоє молодих привели двоє літніх чоловіків. Василь, молодший, 20-літній хлопець із крісом у руках, готовим до стріляння, йшов з-заду арештованих, а Петро, 17-літній бувший стрибок, ніс два їхні кріси. Оба вони йшли з перевішеними через плече навхрест стрічками набоїв.

Одному з них, директорові заготсіна, було около 45-ти років, а другому — около 35. Мені було просто забавно дивитись, що ті два моїх юнаки зуміли взяти цих пожилих збагачених життєвим досвідом людей.

— Де і як ви їх взяли? — запитав я.

— Ми прийшли до хати просити хліба і застали їх за столом біля чарки самогону. Питати їх — хто вони було лишнім, бо оці їх тасьми з набоями говорять про них все. Я в ту ж мить скомандував їм: «Руки вгору!» Вони слухняно підняли руки. Тоді ми розглянулися за їх крісами і, виявилося, що кріси стоять у кутку біля печі з-заду нас. Оце ж Петя взяв кріси і ось так ми їх і привели сюди, — оповів Василь.