Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Я дуже, дуже зрадів, що знову зустрівся зі Славком. Славко також радів як мала дитина. Зразу ми лише дивилися один на одного і мовчали. Нам тоді було дуже добре мовчати, бо висловити своїх почуттів ми не могли. Несказане в таких ситуаціях завжди незрівняно більше від всього сказаного. Пізніше пішли розпити і оповідання. Славко був одиноким чоловіком із усіх моїх друзів, з яким я міг розмовляти не тільки про громадські справи, але й про свої особисті. Перед ним можна було і хотілося розкривати всі тайники своєї душі. Він розумів, а ще більше відчував, найтонші порухи душі, відчував глибоко душевно й ніжно.

— У що ж ми, Славку, зараз віримо, на що надіємось і куди йдемо? — запитав я.

— Віримо, Даниле, у благотворну силу прекрасного, у ній заложена вся правда, добро і любов, чиста любов, як дівоча сльоза, як Божа роса. Творім, множмо, поширюймо і удоступнюймо це прекрасне для інших. Ушляхетнити людей, одушевнити, перемінити їх на кращих, ніж вони є, можна тільки через привчення їх сприймати прекрасне. Це може робити, робить і повинно робити мистецтво і релігія, а не політика, — сказав Славко.

— А ти, Славку, віриш у Бога? — запитав я.

— Вірю, Даниле. Мій Бог, у якого я вірю, — це символ найкращих і незмінних чеснот. Люди є настільки людьми, наскільки вони сприйняли дух цих чеснот, а релігійні ритуали дисциплінують нас у сприйманні їх, — сказав Славко.

— Може й так, Славку, але в скрутні часи всі підпорядковуються політиці. У такі часи хитромудро невтральними чи стриманими залишаються тільки хитруни, опортуністи і шкурники, — сказав я. — Вони долучаються до громадського життя тільки тоді, коли бачать у ньому реальну користь для їх самих.

— Це правда, Даниле, але митці навіть і в політиці повинні робити свою роботу. Мистецтво скращує життя, духовно збагачує нас, освіжує і вдосконалює, — сказав Славко.

— Як же ж ти, Славку, сприйняв рішення Перших Установчих Зборів НВРО? [23] [23] Народно-Визвольна Революційна Організація. — запитав я.

— Ми, Даниле, всюди і зі всім запізнюємось. І з цією демократичністю також запізнились.

— Мені здається, що постанови залишаються постановами, а в практичному житті ми залишаємось такими, якими ми є. Ніхто ніякої демократизації проводити не буде, — сказав я.

— Звичайно, що все залишиться по-старому. У нас же немає ніякої уяви про демократію, ми не здібні її навіть самоусвідомити. Духовна потреба демократизації насамперед повинна народитися, вирости і дозріти в нашій свідомості, а щойно тоді проявитися у громадському житті, — сказав Славко.

— А як ти, Славку, ставишся до Донцова? — запитав я.

— Стрункість, цілеспрямованість і гострота думки Донцова мене захоплює, але його антигуманність, антидемократичність — відштовхує.

— Куди ж ти, Славку, зараз прямуєш?

— Та знову десь будемо організувати редакцію. Роботи в тій області багато. Мені хочеться працювати над своїми задумами, але часу не вистачає.

— А я йду на схід, а що там прийдеться робити, то й сам не знаю.

— Тобі, Даниле, краще було б повернутися назад у суспільно-політичну референтуру, ти там більше дав би користи, ніж на будь-якій іншій роботі, хоча з тебе, мабуть, і організатор був би хороший.

— А як же тепер Мисечко себе почуває, він же раніше був у мельниківцях? — запитав я.

— Це не має значення, де хто був, важливо який він сам по собі як людина. Мисечко дуже хороший чоловік, здібний як редактор і дуже оперативний на тій роботі, — сказав Славко.

На другий день рано вранці Славко прийшов до мене попрощатися. Вони з Мисечком відходили в напрямку Корця. Це було наше останнє прощання. Більше я Славка ніколи не бачив. Пізніше в таборах мені оповів один мій друг, що Славко із своїм товаришем попав у оточення червоних. Його товариша вбили, а Славко вернувся до свого вбитого товариша і сам застрілився над своїм убитим другом.

Це був чоловік великої душі, сповнений духовною і фізичною красою. Це була зразкова людина, на яку треба було рівнятися всім, але зрівнятися з ним було не по силі.

Незабаром прийшла ждана сотня і ми прилучилися до неї та й відправилися в напрямку Сарнів. Це були суцільні ліси, так що була змога йти серед білого дня.

До Сарнів ми помаленьку просувалися три дні. Між Сарнами і Клесовом понад залізницею горів ліс і всюди було повно червоних. Ситуація була не легка. Ми вирішили перейти залізницю на передмісті Сарнів попід самими військовими казармами. Там ми зустрічали солдатів, зупиняли їх, розпитували про бандерівців, лаяли їх і йшли далі «переслідувати бандер»; а пізніше досхочу сміялися з того, що нам так легко вдавалося обхитрити ворога й пройти без жодного пострілу. Звідтам ми повернули на північний схід в напрямку Томашгорода. За весь період німецької окупації в Томашгороді таборилися червоні партизани. За німців бандерівці там не бували. Мене дуже цікавило, як тепер у тому ж самому Томашгороді приймуть нас. Під самим Томашгородом ми зупинилися. Сотенний дав команду, щоб через Томашгород пройти військовим маршем і заборонив брати від населення будь-які продукти, навіть молоко. Після відпочинку сотня військовим маршем увійшла в село. Люди повиходили із своїх хат дивитися на бандерівське військо. Жінки і дівчата несли глечики молока, яйця, а мужчини давали самосад. Але сотня йшла, згідно наказу, і навіть не дивилася на ті пожитки. Тільки сотенний дякував людям за гостинність і йшов далі з боку сотні. Декілька жінок, вертаючись з глечиками молока, розчулились і почали плакати. Всі були приємно вражені дисципліною і порядком сотні. Сотенний сіяв.