Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Увечорі піднялись і пішли до лісу, який виднівся на схід від села. У лісі біля багаття ми просушились. І раптом нас там знайшла турківська зв'язкова Славка з двома кошиками вареників з вишнями і сиром та всякими ласощами. Це була для нас велика радість. В очах моїх хлопців відразу засвітились веселі вогники, і розмова забриніла веселіше. Славка швидко організувала човни й ми незабаром переправилися через Буг на Волинь, на Литовижські хутори. На ніч ми отаборились у одній хаті під самісіньким молодим і густим сосновим лісом. Спали у клуні. Вранці наші дівчата пішли до хати варити нам сніданок. Пізніше прийшов до хати і я. Раптом відкриваються двері й у хату входить старший лейтенант і сержант. Я спокійно сидів за столом і очима пильно стежив за виразом обличчя лейтенанта.

А вони на мене навіть і не глянули, лише звернулися до дівчат і запитали:

— А де господар дому?

— Пішов до села, — відповіла Катруся.

І так, не промовивши більше жодного слова, вони повернулися і вийшли.

А в клуні всі мої хлопці були вже у повній бойовій готовності. Вони думали, що двоє військових мене заберуть і їм прийдеться відбивати мене. Тоді я подумав про те, що треба когось назначити комендантом охорони, який мав би право командувати всіма людьми у будь-якій ситуації. Найбільше тягнувся до командування лейтенант Донецький. Отож я його і призначив комендантом.

Звідтіля ми пішли на Горохівщину, по напрямку Стрільча. Хлопців я приютив на одному знайомому хуторі під Стрільчем, а сам пішов до Ковальчуків. Афанасій непривітно глянув на мене і пішов до хати. Побачивши таке вороже ставлення Афанасія, я повернув до їх сусідів. Зараз же за мною прибігла дружина Афанасія і зі сльозами на очах просила мене, щоб я йшов до них, але я не пішов.

3 приходом радянських військ у багатьох хатах утворилося дві «партії», одні члени сім'ї тягнулися до пристосовництва до перемагаючих, хто б вони не були, а другі були готові всупереч без надії, продовжувати боротьбу, не зважаючи ні на що. Із Стрільча ми пішли через Печихвости, Сільце, по напрямку Берестечка. На постій зупинилися у лісі, перейшовши залізницю Львів-Луцьк. Ліс тягнувся у напрямку Лобачівки та Смоляви. Там було вже чоловік біля 30 із куреня Острізького. Серед них я знав чотирьох чотових. Одного з них я запитав:

— А що трапилося з відділом Острізького?

— Після того як ви від нас відлучилися, Острізький змінив маршрут і також пішов за вами. В одному невеличкому лісочку ми попали між два вогні, — з однієї сторони по нас били німці, а з другої — совіти, а нам що хоч у землю лізь, настільки не було де дітись. І ось нас так розбили, — сказав чотовий.

— А де Острізький, загинув?

— Ні, говорять, що він прорвався і пішов північною стороною на схід, — відповів чотовий.

Обласний референт СБ Залісний і окружний провідник ОУН Стимид розпорядилися, щоб ті розбитки йшли зі мною далі на схід. І так звідтіль зі мною йшло аж 44 чоловіка. Стир ми перейшли десь поблизу Смоляви. Потім пішли в напрямку села Хрінники. Йшли ми тільки вночі, а вдень відпочивали. За Стиром ми зупинилися відпочивати в якомусь малесенькому лісочку, що прилягав до самого Стиру. На окраїні стояв високий гіллястий дуб. Він служив нам за спостережний пункт. На вершечок того дуба виліз наш вартовий і спостерігав через далековид за всією територією, а під дубом сидів його підручний, який звітував нам про весь рух на території досяжній далековидом. Тут в першу чергу ми добре помилися у Стирі, поснідали і лягли відпочивати. Але спати довелось не довго: вартові розбудили і сповістили про те, що в нашому напрямку їде озброєна кіннота около 16 вершників. Ми всі швидко піднялися і, не доходячи метрів 20–30 до лісової дороги, зайняли оборону. Кожний стрілець заліг біля дороги, на відстані один від одного всього 10–20 метрів і добре у ліщині замаскувались. Завдання було таке, що якщо тільки стрибки зроблять хоча найменший рух у тому напрямку, щоб розпочати з нами бій, то, почувши і побачивши постріл з ракети, відразу кожний повинен стріляти в того стрибка, в якого йому найзручніше і найближче. Всі, затаївши дух, ждали наближення ворожої кінноти. Кіннотники їхали дуже швидко, але під лісом зупинилися, оглянулися, прислухалися, а тоді тихо і обережно почали в'їжджати в ліс. 3 тієї хвилини, як стрибки побачили спрямовані на них цівки наших автоматів, то їм усім у ту ж мить заціпило і вони, не промовивши один до одного ані одного слова, мовчки проїхали і поїхали, ніде навіть і поблизу не зупиняючись.