Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Я вас кохала, я вами гордилася, я хотіла бути всюди разом з вами, допомагати вам, боліти вашими болями і радіти вашими радощами, а ви посоромилися зі мною возитись і відправили мене у відділ, а приїхавши сюди, аж через тиждень здумали відвідати мене а, я стільки, дурна, нарозказувала про вас, хвалилася вами, — сповнена обидою, сказала Катруся, а пізніше додала: — Зараз я належу не вам, а відділові, лікарні, хворим. Зрозуміло?

— Належ собі, Катрусю, лікарні, хворим, тільки не сердься на мене, я не хотів тобі зла.

— Ви хотіли мені добра, а чому б ви не спитали мене, хочу я йти у відділ, чи ні, чи може я хочу залишитися з вами. Ви розпорядилися мною без моєї участи і зараз хочете, щоб я ставилася добре до вас, — піднесеним голосом сказала Катруся.

— Це війна, Катрусю, а ти медсестра, ти повинна бути в лікарні біля хворих, — це твій бойовий пост, на якому ти можеш і повинна зробити найбільше для тієї справи, за яку ми боремось.

— Ви знову хочете мене надихнути вірою в те, в що не вірите. Ви ж уже давно говорили про те, що нас розітруть, а зараз то я вже й сама це бачу. Навіщо ж тоді говорити з такою набожністю за ту боротьбу, яка заздалегідь засуджена на програну, — сказала Катруся.

— Боротися з вірою у перемогу й заздалегідь смакувати лаври і вигоди перемоги, може кожний, але знаючи про неминучість поразки, про тяжкі страждання про боротьбу та всякого роду наруги й зневаги, і все ж таки продовжувати її до кінця, можуть тільки одиниці, яким не треба вождів, бо вони самі собі вожді.

— Який же глузд цієї боротьби, кому і на що вона потрібна?

— Сама боротьба за незалежність, за волю видається мені найздоровішим глуздом і така боротьба мені потрібна.

— Поскільки стало мені відомо від вас самих, що ви не поділяєте ідей ОУН, й зараз коли вже навіть і самі ОУН-івці зневірились і тікають з відділів, ви, навпаки, обстоюєте боротьбу.

— Тікають, здаються, виходять з повинною до совітів ті оунівці, які боролися не за волю і незалежність, а за лаври, за славу й владу, — сказав я, — я не згідний з ОУН-івськими стремліннями до тоталітаризму, до диктатури, гостро засуджую безчесні дії СБ, але боротьбу за незалежність я схвалюю завжди, хто б її не вів.

— Я вже просто не знаю, чого ви хочете і до чого стремитеся і що вам потрібно в житті, — сказала Катруся.

— Волі, Катрусю, хочу, волі і більше нічого.

— Якої ж вам волі треба, як комуністична воля вам не подобається, націоналістична також ні, що ж вам тоді треба?

— Мені треба такої волі, щоб кожна людина могла сама собі влаштовувати своє життя так, як вона хоче жити і, де вона хоче жити, щоб кожний мав запевнену змогу сам собі робити добро, щоб закон забороняв лише будь-кому будь-які вигоди за рахунок інших, себто за рахунок зла для іншого. Там, де організація чи партія робить для народу «добро», то це вже не добро, а горе, неволя, бо за це так зване добро вимагають від всього народу рабського послуху і всілякого роду зобов'язань усе життя, за це вимагають безперервних похвал і прославлення їх, немов би тільки завдяки їм і герої на цьому світі.

Радянська армія прорвала оборону і рушила в напрямі Володимира, Сокаля і Бродів. Острізький зібрав своїх шість сотень і вирушив на північ в напрямку Берестя. Я зі своєю групою людей також пішов разом із Острізьким. Відійшовши від Корчина кілометрів сім, ми попали в якесь спалене, ані одної хати, село. Із високих бур'янів тільки то тут, то там стирчали залишки коминів, а ще рідше виднілися курені біля запущених колодязів, а стежки-доріжки, де колись ходили господарі тих садиб і безжурно бігали діти, уже позаростали. Тільки тривожна тиша, наче траур, стояла над згарищами. На душі було моторошно-моторошно. Того дня ми проїхали підряд аж три таких спалених села. Ці села попалили поляки. Аж після обіду ми нарешті, ступили в живе село і там зупинились. Люди того села оповіли нам про ті страхіття, що поляки робили в ті дні, як палили ті села.

У тому селі я прийшов до Острізького у штаб і запитав його:

— Куди йдемо і з якою метою?

— Крайовий провідник Охрим, будучи тут, велів йти на північ і в районі Берестя перейти фронт. Отож я й виконую його наказ, — сумно сказав Острізький.

— А мені Охрим такого не говорив і я на Берестя не піду. Тоді, як Охрим давав ту команду, можливо, що вона була розумною, а зараз — безглуздою. Йти на Берестя більше сто кілометрів уздовж німецької передової лінії фронту крізь саму гущу німецьких військ — це більше ніж безглуздя, це божевілля.