Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Солдат виконує приказ свого командира, а не обговорює його, — сказав Острізький, — я по відношенню до Охрима являюсь солдатом і тому я змушений, всупереч усьому, йти туди, куди мені веліли.

— Тоді я сьогодні ж із своїми людьми йду від вас в напрямку Володимирщини, — сказав я.

— Що ж, ідіть! Я не маю права тягнути вас із собою. Може вам так і краще буде, — сказав Острізький.

Поки ми зібралися відлучитися від Острізького, до нас зголосилося дві дівчини: Катруся і Марійка.

— Ми також йдемо разом з вами, — сказали дівчата.

— Ви самі прийшли, чи вас направили?

— Ми попросилися у Острізького і він нас відпустив, — сказала Марійка.

— Тоді добре, ідіть! — сказав я. — Але чи витримаєте довгі нічні марші? — запитав я.

— Витримаємо, аби тільки йти в сторону дому, — відповіла Катруся.

І так ми знову рушили в напрямку того ж самого Г…. [21] [21] У рукописі — нечітко. Десь біля півночі ми підійшли під село Г…, а з другої сторони Радянська Армія також уже підійшла під Г… і обстрілює село з артилерії і скорострілів. І так ми підійшли впритул до передової лінії фронту. У силу такої ситуації ми вирішили перепочити і обдумати як нам далі бути.

Це було десь під кінець червня. Поля пахли достигаючими хлібами. Пшениця вже налилася, а жито стигло. Ми сіли в пшениці. І раптом почувся плач дитини. Ми замовкли і притаїли дух. Відчутно було, що в цих ланах жита і пшениці повно народу.

Настрій моєї групи був препоганий. Всі задумались про свою долю, про небезпеку завтрашнього дня. Сумно стало і мені. Треба було йти у розвідку, щоб взнати, хто саме в тих житах переховується, і не було кого післати. Кожен був зайнятий своїми роздумами.

— Хомо, підемо з тобою у розвідку, треба дізнатись, хто тут поряд з нами, — сказав я.

— Добре, підемо!

Виявилося, що в ті жита вийшли всі селяни Г… Ми знайшли один схрон. Прислухались біля люка, а там чутно дитячі голоси. Ми спустились в схрон. Там поміщалася одна сім'я із семи душ. Дівчинка по моєму велінню побігла по станичного. Станичний, поінформований тією дівчинкою, відразу зорганізував нам повний великий кошик всякої їжї. Це мене обрадувало, а пізніше підняло на дусі всю групу.

Станичний закріпив за нами одного свого зв'язкового, який підтримував зв'язок між нами і ним. Мої хлопці, поївши добре, знову ожили, в голосі відчутна була радість. Прийшов ранок. Почало сходити сонце. Відступали останні німецькі танки, які стримували наступ радянських військ. Після відступу танків настала тиша. Це була тривожна тиша, яка заставляла нас напружено думати, а що саме думати в таку пору, ніхто того не знав. І що саме таїла в собі та хвилююча тиша, нам також не було відомо. Сонце піднялося від землі на заспів дня. Раптом ми побачили безкінечний цеп солдатів, які йшли один від одного около 7-10 метрів. Вони йшли мірно болотами, лугами, полями і лісами, проглядаючи кожен метр землі.

При наближенні того цепу солдатів, в мене по тілі пробігли мурашки. Це був страх, звичайнісінький людський страх. Тоді я мобілізував усі свої сили, щоб цей страх задушити в нутрі самого себе, щоб його, борони Боже, не помітили мої хлопці. Стрільці боязливого командира так само не люблять, як жінки боязливого мужчину. Цей командир, що хоча один раз на очах у своїх підлеглих злякався, розгубився, більше він уже для них не командир, вони вже рахуватися з ним ніколи не будуть. А я ж тоді для своїх хлопців був командиром, не дивлячись на те, що по суті я рядовий, а вони офіцери.

Згодом пішли всі роди військ. Німці особливого опору не ставили, вони лише стримували наступ, щоб встигнути відступати. На другий день вранці, радянські військові власті розпорядилися, щоб усі селяни поверталися до своїх домів. А тих, що знехтують той їх приказ, будуть розстрілювати там же на місці. Селяни почали вертатися в село. Ми почали готовитись у дорогу, а це була дуже складна і небезпечна справа. Всі дороги були просто забиті всякого рода військом, яке спрямовано спішило на захід, а нам треба було просуватися на схід і тільки на схід. А це явно грозило смертю. Станичному я велів підготовити чотири підводи. Кожна підвода повинна мати сіна трішечки вище драбин. На сіні повинна бути коса і граблі. Оце в те сіно ми поховали свою зброю і всі інші компромітуючі речі. Всі ми пороззувались і переодяглись по-селянському. Першою підводою правив я. Разом зі мною їхала дівчина років шістнадцяти з малою дитинкою. Дівчина з дитиною була мені потрібна для того, щоб випадково солдати не відняли коней під обоз, та щоб не забрали назад коней. Друга підвода їхала на такій дистанції, що можна було б поїхати в сторону, якщо зі мною щось трапиться. Останні дві підводи також їхали на таких же дистанціях. На всіх підводах їздовими були мої люди. Останні босоніж з підкоченими штанами і з закоченими рукавами та з косами на плечах ішли ззаду. Оце в такому порядку ми йшли першого дня, пробираючись у тил від передової лінії фронту. Проїхавши кілометрів сім, ми зупинилися на одному хуторі. Зброю розвантажили у пшеницю, а пізніше й самі залягли там. Всі шляхи і доріжки були забиті військовими машинами. Просуватися далі підводам було неможливо. Ми змушені були ждати ночі. Небо затягнуло хмарами і темнота настала скоріше ніж завше. Зв'язківець-жінка повела нас в напрямку села Турковичі. Хмари згустились і почав падати дощ. Незадовго він промочив нас до самих кісток. На душі було неприємно. Положення наше було не дуже веселе, але віра в те, що все це минеться і настане краще, не залишала нас. І ми йшли в ту зливу чорної ночі через пшениці, вівса і жита все далі і далі на схід. Під світанок ми добрели під село Турковичі. У селі було повно війська. Промокші залягли ми в полеглій від дощу пшениці, а зв'язкову відправили у село на зв'язковий пункт, щоб нас передати турківським зв'язковим. Вранці поблизу нас якийсь дівчачий голос безперервно нагукував мій псевдонім, але недалекий солдатський гомін не дозволяв нам рискувати. І так ми терпеливо пролежали, промокші до кісток, цілий довгий літній день.