Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Під вечір ми знову вийшли на ті ж самі хутори, організували десять підвод під маркою червоних і поїхали по напрямку Корита. Свищів ми переїздили ще завидна. По селі всюди грали гармошки, ходили солдати, а ми їхали і, співаючи «Катюші», час-від-часу лаялися російською мовою і в російському дусі. І так ми проїхали Свищів і П'ятки, які були повні набиті червоними військами. Коли в'їздили в П'ятківський ліс, нас зупинив якийсь лейтенант зв'язку і сказав:

— Товарищи, под ночь ехать в лес опасно, там могут быть неприятности с бандеровцами.

— Нам срочно нужно в Олыку и мы вынуждены ехать, — відповів Донецький.

— Ну смотрите, это ваше дело. Желаю вам успехов, — сказав лейтенант і пішов.

Ми виїхали на П'ятківський ліс більше як півкілометра і тоді підводи повернули назад, а самі пішли у напрямку села Корито. Господарі, звільнившись від нас, бистро поїхали своїми підводами додому. А ми вернулися назад під В'юнський ліс на Коритинські хутори.

На цих хуторах я знав одну хату, яка служила зв'язковим пунктом Острожецького району. Оце ж на подвір'я тієї хати ми й зайшли. Розбудивши людей, я з трьома хлопцями зайшов до хати. Нас там прийняли з недовір'ям, але пирогами й молоком почастували.

Тоді якраз у тій хаті ночувала одна дівчина із села Посникова.

— Ніно, ви ж мене знаєте, поможіть мені зв'язатись із районовим або окружним провідником. Мені потрібний зв'язок у Цуманські ліси, — сказав я.

— Ми зараз всіх боїмося і нікому не віримо. І хто ви зараз є, я не знаю. Може ви вже давно почервоніли? Але що ж з вами робити? На свою особисту відповідальність постараюсь вас сконтактувати з районовим, — сказала Ніна.

— Добре, я буду вам дуже вдячний, ми ж прямуємо з тієї сторони фронту і нічого не знаємо, що тут робиться.

— Тут робиться таке, хто вчора був з нами, той сьогодні проти нас, тому й ми тепер ставимося до людей з такою недовірою, — відповіла Ніна.

— Оце зараз ми підемо до лісу і там будемо цілий день. Добре було б, коли б ви організували нам щось поїсти, — сказав я.

— А скільки вас? — запитала Ніна.

— Біля сорока чоловік, — відповів я.

— Добре, зробимо.

Все було зроблено чудово. Людей годували тричі на день досита.

Увечері Ніна повела нас до Посникова, а звідтам до Пітушкова. На другий день у Пітушкове до нас прийшов районовий провідник Острожецького району із сторожовим провідником Олицького району.

— Куди ви пробираєтесь і до кого? — запитав районовий провідник Острожецького району.

— Ми пробираємось по напрямку Цуманських лісів. Мені потрібний хтось із обласного або крайового проводу, — сказав я.

— Добре, завтра ви підете в Олицький район, а звідтіля просто в Цуманські ліси, — сказав провідник Острожецького району.

У Олицькому районі ми зупинилися у селі Жорнище у одного господаря у клуні. Якраз того дня чекісти проводили у Жорнищах арешти всіх підозрілих в націоналізмі. Всюди було повно чекістів. Вони тоді арештували господаря сусідньої хати і ходили по подвір'ї у нашого господаря, навіть якось уже один раз наближалися до нашої клуні, але Бог милував, мабуть їх і нас, до клуні вони не заглянули.

Увечері ми вирушили з Жорнищ у напрямку Цуманських лісів.

Увійшовши в цей величезний лісний масив, ми аж легше зітхнули. Увійшовши в глиб лісу кілометрів п'ять, зупинилися в розташуванні відділу Орлика.

— Звідкіля і куди йдете? — привітавшись, запитав молодий, стрункий і красивий чоловік.

— Ідемо на схід. Мені треба бачити когось з проводу, — сказав я.

— А кого саме вам треба бачити? — запитав Орлик, усміхаючись.

— Найкраще було б побачити Г…, [22] [22] У рукописі — нечітко. чи когось із його заступників.

— Г… тут немає, — відповів Орлик і в ту ж мить з-заду підійшов великий і кремезний чоловік. Це був зверхник Орлика, Олег, якого я знав особисто вже давно. За ним з'явився і Володимир із СБ.

— О, вже й ви тут, друже Боремський, — сказав Володимир і потиснув мені руку. А пізніше за руку привітався і Олег.

— Так, і я вже сюди прибув, та ще й не сам. Нас прийшло сюди 44 чоловіка, — сказав я.

— Що ж це за люди прийшли з вами?

— Одинадцять хлопців і дві дівчини, це ті, що мають іти зі мною на схід, а останні в більшості із відділу Острізького, які відбилися від нього під час переходу фронту, — сказав я.

Сотня і всі інші групки відразу пішли по своїх призначеннях, а я залишився зі своїми людьми біля Далекого. Мені треба було ждати якоїсь сотні, яка мала йти аж за Сарни в напрямку Століна. У міжчасі у Далекого появився Славко Гарасименко і Андрій Мисечко.