Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Від Томашгорода ми направились по напрямку села Залав'є, але вже було темно і ми зупинились на ночівку.

На час відпочинку виставляли вартових. На трьох кутках варту виставляла сотня, а на четвертому — ми ставили свого вартового. Вартові пости вночі під час відпочинку перевіряв черговий підстаршина, цебто хтось із чотових. На світанку командир сотні з чотовим привели до мене мого вартового і заявили про те, що він спав на посту.

— Це правда, друже Полтавський?

— Правда, — відповів він.

— А ти знаєш, що за це роблять в УПА? — запитав останній.

— Знаю, — дивлячись неприсутнім поглядом, відповів Полтавський.

— Вам ясно, друже Боремський? — сказав останній.

— Ясно.

— Зараз я вистрою сотню, зачитаємо вирок суда і там же перед сотнею ви самі, друже Боремський, його розстріляєте власноручно, зрозуміло?

— Ні, того не буде, я стріляти його не буду і вам не дозволю, — сповнений рішучости відповів я.

— Як, за спання на посту ви не будете стріляти?!! — закричав сотенний.

— Ні, не буду, — впевнено відповів я, — ви можете на мене жалітися кому хочете, а я стріляти не буду і вам не дозволю стріляти моїх людей, зрозуміло?!

— Якщо так, то ви далі зі мною не підете, а за порушення уставу будете відповідати перед Верещакою. Він з вами буде розмовляти іншою мовою.

— Я й не збираюся йти далі з вами.

Згідно свого маршруту сотня пішла далі на північ, а я, не доходячи 4 кілометрів до села Залав'я, зупинився у лісі на острові серед болота. Раніше на тому острові таборилися жиди, ті, що повтікали від німців. Постійний зв'язок я підтримував із сотенним села Залав'я. Його господарчий постачав нам м'ясо, картоплю, крупу і сіль. М'яса в нас було вдосталь і то свіжого, молодого. Кухар був свій. Ми із сіна і гілляк поробили собі курені і жили цілих два тижні, очікуючи пошти від Верещаки. Але відповіді на мого листа від Верещаки я не діждався і вирушив далі на сxід.

Над бувшим польсько-радянським кордоном у селі Сновидовичі ми зупинились, і звідтам увечері вирушили в Житомирську область.

На східніх областях України організаційної сітки ОУН тоді не було; ми якраз і йшли туди для того, щоб її організувати, або хоча вивчити можливості для відповідної організаційної роботи. По Житомирщині прийшлося іти без зв'язкових. Голови колгоспів і бригадири тікали від нас із тих сіл, у які ми заходили.

У районі Білокорович на околиці лісного масиву біля галявини, ми зупинилися відпочивати. Всі були втомлені і відразу поснули твердим козацьким сном. На варті стояв Одеський. На світанку Одеський вистрілив із своєї десятки. Всі зірвалися. Я зірвався також, але мене відразу обстріляли з автоматів. Нас обхопили підковою так, що ми змушені були тікати на галявину. Вибігши на галявину, я побачив, що одна групка моїх людей побігла ліворуч, а друга, більша — праворуч. Позаду другої групки метрів 150 бігла Катруся, а я опинився метрів сто позаду Катрусі. Стрибки зосередили свій огонь на тих моїх двох групках. Вони були всього метрів 30 від мене, але по мені не стріляли. Можливо тому, що я був одягнений по-цивільному і вони могли рахувати мене також за стрибка. Я боявся, що якщо мої люди добіжать до лісу і скриються у ньому, то тоді весь огонь зосередиться по мені і тому я повернув праворуч, щоб скоріше добігти до лісу. Катруся, оглянулася на мене, також звернула направо і ми разом з нею побігли до лісу. 3 краю лісу було болото. Катруся у болоті загубила одного чобота і почала плакати. Не зважаючи на суцільну стрілянину і крик стрибків, я змушений був вернутися, розшукати в болоті чобота, вилляти з нього воду, взяти Катрусю і, взявши її за руку, тягнути за собою. Це була дуже ризиковна «любов», але по-іншому я вчинити не міг.

І так ми з Катрусею ішли лісом цілий Божий день. Аж щойно під вечір почулося десь близько село. Ми зупинилися, повернули праворуч і лягли відпочити. Підійшла темна ніч. Ми встали і обережно пішли до крайньої хати. У хаті ми застали трьох жінок. Там нас нагодували, а тоді запитали:

— Куди вам треба йти?

— Проведіть нас, ми в дорозі скажемо куди нам треба йти, — відповів я.

Одна жінка зібралася нас проводити. На подвір'ї я їй сказав, що нам треба обійти їхнє село на ту сторону під той ліс.

— Добре, я вас проведу туди, у мене там є рідня, то я там і заночую, — сказала жінка. Село обійшли без пригод. 3 другої сторони села, під лісом зайшли до однієї великої хати. Там було дві жінки, дівчина і на підлозі спало троє xлопців.

— Що це за люди? — запитав я господарки.