Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Це так, всі ці наші хати побудовані ще за комуни. Ще до колективізації в нашому селі організували комуни, оце тоді і побудували ті хати.

— А як же вам жилося в цій комуні?

— У комуні нам жилося б дуже добре, коли б весь час субсидіювала держава, щоб не треба було працювати. Комуна обезличує людину, віднімає ім'я, ініціятиву, стирає особистість і тому в людей нема ніякого бажання працювати, — сказав господар.

— А ви хто будете за фахом? — запитав я.

— По спеціяльності я агроном, але зараз тут не працюю, — відповів господар.

Звідтам ми пішли через луки до річки Тетерів. Річку перейшли просто вбрід. На лівій стороні річки направо нам була Біла Криниця, а наліво Михалка. Ми пройшли поміж тими двома селами углиб лісного масиву. По дорозі ми наткнулися на декілька хат, розкиданих між лісом. Там ми і рішили перепочити. Це були хати робочих, що працювали на видобутку торфу. Ми розійшлися по дво-трьох хатах з метою підкріпитися. Раптом десь недалеко почулася стрілянина. Ми повибігали на вулицю і зійшлися у домовленій хаті. Стріляли біля крайньої, на відшибі хати. І тих трьох людей, які туди пішли, уже не повернулися. Будучи втомленими до краю, ми змушені були просуватися далі на схід в напрямку Києва. На відпочинок зупинилися на південь від села Майданівка. На території сіл: Майданівка, Забучиння, [27] [27] У рукописі — нечітко. Макарівська Буда і Корда, ми перебували більше тижня. Там до нас прибув зв'язківець від Верещаки. Він мав зв'язати нас з однією сотнею, яка була тоді там в рейді, з метою, щоб та сотня забезпечила нас продуктами на зиму. Той зв'язківець, по псевдоніму Погребний, був з нами вже кілька днів. У міжчасі з сотнею я зіткнувся зовсім випадково і таким чином зв'язався з нею сам без участи Погребного.

На зустріч з сотенним я пішов на домовлене місце ввечері тільки з одним Летуном. Після зустрічі ми пішли, згідно домовленості зі своїми хлопцями, до одної нам відомої пустої хати, в якій колись, мабуть, жив лісник. Нас там чекав Хома з Погребним. Мені треба було написати листа до Верещаки і з тим листом відправити Погребного. Але я був сильно втомлений. Мені настільки хотілося спати, що я вже ледве дійшов до тої хати-пустки. Там ми поїли навареної Хомою картоплі, змащеної жареним салом і лягли спати у тій же пустці прямо на підлозі. Відразу у ту ж мить я заснув неймовірно міцним сном. Десь біля півночі мене пробуджує зрив. Я, інтуїтивно відчуваючи вибух ґранати, відразу щільно притиснувся до підлоги. І в ту ж мить послідував другий, дуже сильний, вибух. Летун застогнав і замовк. Настала мертва тиша. Дихання людей закінчилося, закінчилося навіки-вічні.

Я поворушив своїми ногами і руками, ніби для того, щоб упевнитися в тому чи я ще живий. І я залишився живий, один тільки я. В момент вибуху мені на живіт впав якийсь вантаж. Я в ту ж мить схопив його рукою. Це була склянкоподібна ґраната. Ложечка ґранати була ще на бойовому спуску. Я інтуїтивно притиснув її до ґранати і так тримав у лівій руці весь час, а в праву взяв пістоль і піднявся на ноги. Густий запах вибухівки душив за горло. Я швидко почав собі усвідомлювати, що сталося.

«Ага, — думав собі я, — значить нас оточили і кинули одну ґранату, а зараз ждуть, чи ще хто підніметься із нас живий, чи ні. Що ж робити, ждати поки ще кинуть одну, чи пройдуть автоматами? Ні, треба прориватися і тільки прориватися». Я легенько відхилив двері.

Надворі тихо і пусто. Я вийшов, озирнувся навкруги. Всюди панував нічний спокій. Метрів 30 від тієї хати-пустки стояли рівні, як свічки, і високі-високі сосни із невеличкими кронами на вершечках. По небі зрідка пропливали хмаринки, то закриваючи, то знову відкриваючи таємне обличчя місяця.

«Невже ж це все я оце бачу останній раз… Невже більше для мене не світитиме місяць, не пливтимуть хмаринки і не стоятимуть у спокійній задумі оці сосни», — думав собі я і рушив у напрямку сосон. Між лопатками в плечах тривожно лоскотало, здавалося, що от-от черга автомата влучить саме туди, між лопатками і в потилицю. Суцільна нічна тиша панувала непорушно, а я йшов. Дійшовши до першої сосни, я зупинився, став за сосною і оглянув хату смерти з віддалі 30 метрів, а тоді, подивившись на свій пістоль у правій руці і ґранату у лівій, я подумав за тих своїх друзів, що залишилися в хаті. Невже ж для них уже все скінчилося? Невже ж люди приходять із небуття у буття і відходять із буття у небуття отак безглуздо? Ні, з небуття не може народитися буття і навпаки з буття не можна перейти в небуття. Тут скрита якась тайна тайн. Мабуть, небуття немає взагалі, а є різні види буття — однією миттю промайнули у голові оті клаптики філософських роздумів і щезли. А я почав поволі переходити від сосни до сосни, все далі і далі від тієї хати смерти, у якій вийшов останній віддих моїх друзів тієї небезпечної мандрівки.