Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Василь раптом зблід і тихо запитав:

— То це нас везуть розстрілювати?

— Їм би самим голови позривали, коли б вони нас постріляли. Ми їм потрібні живі, а не мертві, — вголос відповів я Василеві.

— Ти бачиш, який він пройдоха, все знає, — сказав старший стрибок.

У Василя відразу розпогодилось обличчя і очі заблищали життям.

У КПЗ нас розв'язали і посадили в камеру. Там було всього дві камери. В одній сиділи жінки, а в другій мужчини. В камері було дванадцять чоловік, всі вони спали на нарах. Нам, як новачкам, прийшлося спати на підлозі. Як усі вже добре позасипали, тоді я Василеві сказав:

— Оце, Василю, ти чув, як ті йолопи мене допитували, отож запам'ятай собі добре, що мій псевдонім не Боремський, а Василенко, і я не провідник, а простий стрілець із УПА, якого призначили в охорону Павленка. І що пістолет та планшетка також не мої, а Павленкові, у якого я забрав, як його прострелили під Фастовом. Нас у Києві розлучать і тобі будуть говорити, що я вже признався до того, що я командир групи, але як довго вони будуть тобі говорити про мене як про Василенка, так довго ти повинен знати про те, що я до нічого не признався, бо коли б признався, то тоді вони з тобою говорили б не про Василенка, а про Боремського.

— Добре, друже провідник, я їм не скажу більше ані одного словечка крім того, що ви оце їм говорили у моїй присутності, — відповів Василь.

— Я вірю тобі, Василю, ти мужній і відданий хлопець.

— Дякую, друже провідник, — із сльозами в очах схвильовано відповів Василь.

— Я, Василю, зараз тобі вже не провідник, ми вже рівні.

Вранці нас, як новачків, почали розпитувати, хто ми, звідкіля і за що попали до тієї камери.

Вислухавши мене, найшустріший з них сказав:

— О, то ви, оказуєтеся політичні! У нас також є один політичний, — сміючись, сказав цей шустряк.

— А хто ж то тут у вас політичний? — запитав я.

— А вот він, — кладучи свою лапу на плече якогось дядька, сказав шустряк.

— За яку ж то це політику вас звинувачують? — жартівливим тоном запитав я.

— Та я не за політику, це вони сміються наді мною, — сором'язливо відповів дядько.

— Розкажи ж чоловікові сам, за що тебе посадили, а він, видно, чоловік розумний, не такий як ми, розбереться, чи по політиці, чи ні, — глумливо сказав шустряк.

— А й справді, розкажіть, що це таке з вами трапилось! — лагідно звернувся я до дядька.

— Та це моя жінка встала вранці і розповіла свій сон, що нібито на нашому комині стояв якийсь великий півень і кричав, що Гітлер щезне разом зі своєю властю і Сталін щезне, а після тієї об'яви голосно кукурікав і знову об'явив це саме. Оце й уся політика. А я, старий дурень, пішов і в сусідів оповів той, лихо його мамі, сон, і оце за той сон посадили мене і мою жінку, — сказав дядько.

— Правда ж це антисовіцький сон? — глумливо запитав мене шустряк.

— Я сказав би, що то був тільки сон, коли б це було насправді, то тоді і того півня посадили б на лаву підсудних, — сказав якийсь дідок.

Всі весело засміялись і почали розвивати фантазії про того півня, кожний на свій лад. Коло години десятої майор Новіков викликав мене на слідство.

Заповнивши персоналію, майор розпочав допит. Я буквально повторив усе те, що в Розкопанцях сказав тому орденоносцеві. Майор записав і потім вголос зачитав мені.

— Можу підписати вам цей протокол, — відповів я.

— Я знаю, що ви цей протокол підпишете, — сказав майор і зараз же додав:

— Ось бачите, як люди лізуть не в свою справу і псують усе. Тому йолопові з орденами захотілося погратися у слідчого і ось зіпсував усю справу. І псують усе. Правда ж?

— По-мойому, він нічого не зіпсував, а навпаки, допоміг вам. Самі ж бачите, як вам зараз легко допитувати по готовому, — сказав я.

— Ага, легко, — багатозначно зиркнувши на мене, сказав майор.

Після мене майор покликав Василя. Але Василь добре вже знав свою ролю і все вийшло так, як треба.

На третій день нас закували в кайдани і саньми повезли 20 кілометрів у Миронівку на станцію. На станцію поприходили офіцери міліції і почали питати наших конвоїрів, кого це вони привезли.

— Оце старший, — показав на мене, — політрук націоналістичної української дивізії, а молодший — його адьютант, — гордо відповів старший нашого конвою.

— А, то це ви самостійники? — глумливо вишкіривши зуби, сказав лейтенант міліції.

— Так, ми самостійники, і гордимося тим, що ми самостійники, а от ви не самостійники, чого хизуєтеся своїм холуйством? — запитав я.