Десь у другій половині січня 1958 р. капітан Мороз злорадно сказав:
— Оце передвчора ми сюди викликали твою дочку. В кінці кінців твоя дочка набралася розуму. Оце недавно вона вийшла заміж за того, якого ти навіть і на свому дворі не хотів бачити. Ми її тут питали: «А як на ваше замужество подивиться ваш батько?» А вона відповіла: «Я народилася без присутности батька і виросла без нього, так яке його діло, за кого я вийшла заміж. Мені вже надоїли всі ті страждання через нього».
Ця відомість для мене була страшнішою від усіх вироків, навіть і від вироку смерті.
— Віднині я у вашому кабінеті більше не буду і ви не почуєте від мене ані одного слова, поки не дасте мені побачення з дочкою, — сказав я.
— Ви забуваєте про те, де ви знаходитесь. Нам ультиматумів не пред'являють, — сказав капітан Мороз і подався до начальника слідчого відділу.
До капітана Мороза я не відізвався більше ні одним словом і мене відвели назад у камеру. У мене пропав сон і апетит. Три доби я навіть і очей не закривав і нічого не їв. На п'ятий день мене викликав начальник слідчого відділу.
— В чому справа? Чому ви не хочете розмовляти зі своїм слідчим? — сказав начальник слідчого відділу.
— Поки не дасте мені побачення з дочкою, доти я не буду ні з ким говорити, — піднесеним голосом сказав я.
— А ви подумали про те, чи ваша дочка хоче з вами бачитись, чи може й не хоче? — злорадно сказав начальник слідчого відділу.
— Прошу відвести мене в камеру, я більше з вами розмовляти не буду.
Через два дні мене відправили з Дніпропетровська до Києва, а там до Луцька. У внутрішній тюрмі обласного КҐБ у Луцьку я сидів один в камері і три тижні мене ніхто нікуди не викликав. Ця витримка КҐБ почала мене хвилювати, а точніше кажучи, злостити. Отже по тому поводу на провірці я заявив начальникові тюрми, що якщо в тому місяці не буде закінчено слідства, то я змушений буду об'явити голодівку.
— Слідчі органи мені не підпорядковуються, і я не можу їх заставити кінчати вашу справу, — відповів начальник тюрми.
— По суті, то мені йдеться не про слідство, а про побачення з дочкою. Дайте мені дозвіл на побачення з дочкою до закінчення слідства і про слідство я буду мовчати.
— Я доповім про все це начальникові КҐБ, це його справа. Моя справа нагодувати вас і своєчасно зводити в баню, — відповів начальник тюрми.
На другий день мене покликали у контору. В кабінеті напроти дверей сидів капітан, а зліва біля другого столу — лейтенант. Капітанові було біля 35 років, а молодшому лейтенантові близько 33. Обидва вони були непогано зложені і по собі не дурні. Оглянувши мене по-чекістському допитливими очима, капітан сказав:
— Я буду вашим слідчим, моє прізвище Матвієнко, а це молодший лейтенант Кольчик, буде в нас секретарем. Претензій у вас до нас немає ніяких?
— Які ж у мене можуть бути претензії, я ж вас зовсім не знаю.
— А як ви намірені вести себе з нами — по-чесному чи будете виляти?
— По-перше, я не злочинець, а по-друге, то чесність у цій конторі ніколи і не ночувала.
— Сперечатись нам ще нічого, ось прийде справа з Дніпропетровська і як я її вивчу, то тоді поговоримо. Я буду писати тільки те, що ви скажете, а якщо хочете, то матимете навіть можливість і самі писати свої відповіді на моїй машинці, — спокійно сказав Матвієнко.
А Кольчик сидів і вивчаюче дивився мені в профіль.
Через днів десять мене знову покликали. Цим разом Матвієнко сидів у своєму кабінеті за розложеними перед ним моїми рукописами, забраними при обшуку на моїй квартирі.
— Дивлячись по ваших рукописах, то ви зовсім не той, за якого самі себе отут перед нами видаєте. Ви видаєте себе за невинного ні в чому чоловіка, але судячи по ваших листах, то насправді ви є махровий націоналіст, — сказав Матвієнко.
— Покажіть або зачитайте мені ті місця, де я вихваляв націоналізм і лаяв радянську владу, або де б я закликав кого-небудь до боротьби з радянською владою.
— У! Вы ж не дурак так просто открыто писать! Ви це робили тонко, завуальовано. Ось, наприклад, чому ви вірш Сосюри «Любіть Україну» переписали в п'ятьох екземплярах, або чому ви в «Кобзарі» Шевченка «Розриту могилу» двічі підкреслили, а ті місця, де Шевченко лаяв Хмельницького, ви підкреслили кожне слово? — сказав Матвієнко.
— Невже ж ви вже і Шевченка і Сосюру віддали націоналістам? Якщо ж так, то ви для них зробили велику послугу.
— Тут йдеться не про всю творчість Шевченка і Сосюри, а лише про окремі їх вірші. Ви ж вірш «Любіть Україну» переписали, а про критику того вірша навіть і не згадали, — сказав Матвієнко.
Читать дальше