Під час мого виступу голова суду Бєлов преспокійно розмовляв зі своїми засідниками, абсолютно не звертаючи на мене навіть і найменшої уваги, і не слухав, про що я говорив. По всій поведінці суду було надто ясно, що він носить характер лише юридичної формальности, а фактично, все було вирішено в КҐБ. Після мого виступу забрав слово прокурор. Прокурор говорив якимись невловимими загальниками і в основному посилався на те, що я вже у минулому був суджений за націоналістичну діяльність і тому домагався від суду, щоб суд засудив мене на десять років позбавлення волі. Після прокурора суд дав слово адвокатові. Адвокат у своєму виступі просила суд, щоб не брав до уваги того, що я після повернення з неволі шість місяців не працював. На тому й закінчилася вся її «оборонна» місія. Після «виступу» адвоката суд пішов на «нараду».
Після зредаґування гидким суржиком вироку, суд повернувся з «наради» і зачитав вирок. У вироку чітко звучало тільки те, що мене засудили на десять років позбавлення волі, а все останнє, це одна недоречність і кошмар. Суд відбувався при строго закритих дверях.
КҐБ, прокуратура і суд наче б то створені і покликані до свого діяння для того, щоб вони захищали свій народ і державний лад, але чомусь ті органи, замість того, щоб виконувати ту свою місію прилюдно, на очах у народу, дуже строго ховаються зі своєю роботою від свого народу, який нібито вони захищають. Перший раз мене судили в Польщі за підпільну комуністичну діяльність в 1935 році. А в Радянському Союзі оце вже вдруге осудили за антикомуністичну діяльність, отже, логічно мисливши, то не КҐБ, і не прокуратура, і не суд повинні боятися прилюдного розгляду моєї справи, а якраз я повинен би того боятися. Але в нашій країні, на превеликий жаль, все робиться навпаки. Логікою являється алогізм і тому ті, так звані захисники інтересів народу, цей же самий свій захист ховають, як найбільшу тайну перед тим же самим народом, який нібито вони захищають. А я, наприклад, від якого вони захищають народ, замість того, щоб боятися і соромитися свого народу, якраз навпаки, всупереч всім їх загрозам, зі всіх сил рвуся, щоб обнародувати всю свою діяльність і її мотиви та роздуми перед всім народом і людством. І тому, не зважаючи на те, що по всій правдоподібності, мені за те обнародування після вже відбутих двадцяти семи років важкої неволі в Польщі, в німецькому лагері військовополонених і в Росії, доведеться доживати свій вік у тяжкій неволі. Я йду на це свідомо. Я зобов'язаний сам розповісти громадськості про все те, що спонукало мене піти тим шляхом, яким я пішов, шляхом пошуків істини і боротьби за неї.
Я знаю про те, що оця моя розповідь не по душі припаде, як комуністам, так і апологетам ОУН, як полякам, так і росіянам та німцям, але інакше розповідати я не можу і не маю права. Хай мене навіть закидають камінням разом усі: комуністи, апологети ОУН, росіяни, поляки і німці, однак я іншим бути не зможу і пристосовуватися до тієї чи іншої політичної коньюнктури не буду. Я блудив, робив помилки, але завжди рішуче, безстрашно і цілеспрямовано йшов за голосом своєї совісти і розуму, не зважаючи ні на які перепони, загрози, покарання і страждання. Мене звинувачують у відступництві і ревізіонізмі, як апологети комунізму, так і апологети ОУН, а насправді я не обвінчувався ані з одними, ані з другими, обвінчався назавжди зі стремліннями до істини. А поскільки ті ідеології назовні приоділись в яскраво-крикливий одяг істини для принаджування наївних, недосвідчених запальних душ, то в силу обставин і я, так як багато інших, попав у їх тенета.
Незадовго після суда мене перевели з внутрішньої тюрми КҐБ в загальну тюрму. У Луцьку був переобладжений на тюрму старовинний замок Любарта, який колись красувався, як грізна фортеця над прекрасним Стиром.
Кінчався місяць травень 1958 року. Цвіли каштани, за Стиром суцільним ковром свіжо зеленіли і цвіли луки, широко розкинуті понад річкою. Понад берегом Стира у вечірню пору, так як і колись, прогулювались дівчатка і, заглядаючи у воду на свою вроду, співали старовинних народних пісень. Річка, зелені заквітчані луки і гарненько вдягнені молоді дівчатка і їх замріяний спів — це відвічна і одночасно наче б неповторна гармонія краси і добра нашої прекрасної зеленої і пишної Волині. Дивлячись на ту красу свого рідного, дорогого мому серцю краю, я собі подумав, як би це було чудово, коли б на нашу землю не прийшли свердлови, крамські та бєлови. Всі роздори і братовбивства вони, прокляті, принесли на нашу землю, вони нацькували одних на одних, а зараз самі виступають в ролі суддів, в ролі носіїв справедливости. Не було б свердлових, крамських і бєлових, не стали б на мене давати фальшивих показів мої сусіди Шиць і Михальчук. Вони ж також нещасні жертви отих зайд. А може навіть вони ще більше нещасні від мене, бо при допомозі їх фальшивих показів ті зайди відняли від мене волю, а від них, видушуючи фальшиві покази проти мене, відняли совість.
Читать дальше