Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Професор Разольд і Очкін з Промпартії, чи, як ще її називали Бактанцями, сконструював якийсь паровий котел і за те їх звільнили, а що я можу тут зробити, щоб вийти на волю? — розмірковував Крутіков з одним своїм другом.

Германа Петровича я застав на цементному зовсім іншим чоловіком, у нього десь щезла його самозалюбленість і тяготіння до вождизму. Він спустився з-під небес на землю і почав ретельно трудитися і загравати з лагерною адміністрацією. Десь пропав і його блиск, і чепурність. Він перестав чисто одягатись навіть у вихідні дні.

Піменов носив розкішну довгу бороду і вона додавала йому імпозантности й солідности. Працював він на будівництві з Германом також дуже ретельно і вів себе всюди досить стримано і помірковано. 3 адміністрацією не загравав і не задирався. Але у Воркуті в мене з ним було лише шапкове знайомство. Я знав його лише наглядно.

Пізніше мені перший раз показали як він грав у відбиванку. У тій грі він виглядав дуже дітвакувато, і мені навіть і не вірилось, що він доцент по математиці. Але пізніше, почувши його розмову з Крутіковим, я зрозумів, що це сильний жвавий і гострий ум, який при хороших умовинах стане видатним ученим. Він умів строго конструктивно мислити і з вийнятковою чіткістю і стройністю висловлювати свої думки. 3 багатьма його думками я тоді був незгідний, але зараз я у повності їх поділяю. Я думав тоді ще застарілими категоріями і тому не міг збагнути нових течій сучасної інтеліґенції. А Піменов на той час був молодим російським Маркузе. Правда, судячи по тому, що мені понині відомо про ідеї Маркузе, то він не у всьому мені сприйнятний, але я його ще замало знаю, щоб можна було сказати остаточну думку.

3 Рачунасом ми познайомилися пізніше, це дуже освічений, добре вихований чоловік. Він тоді писав свою наукову працю під назвою «Дитина, людина і суспільство». Переїхавши в Іркутську область на Тайшетську трасу, я з Рачунасом по-справжньому подружили і обмінялися з ним значками.

І так я знову попав у Віхаровку на 11-й лагер, з якого в 1956 році звільнився. І все почалося наново. Виявилося, що неволя для мене — це постоянство, а воля — лише обскубана тимчасовість.

На одинадцятому я зустрівся з Дружинським. Його осудили другий раз раніш ніж мене.

— Я познайомлю вас з членом центрального Проводу ОУН, Дужим, — самозахоплено і поспішно сказав Дружинський.

— Добре, знайомте.

— О, он він іде! — сказав Дружинський і, схопивши мене за руку, потяг за собою.

— Петре Афанасійовичу! — гукав уздогін Дружинський.

Петро Афанасійович зупинився, ми підійшли, і Дружинський, познайомивши нас, вибачився й пішов.

— Звідки ви родом, пане Шумук? — запитав Дужий.

— Яка у вас освіта? — не вислухавши моєї відповіді на перше питання, знову запитав Дужий.

— Середня.

— А в мене вища, — заносчиво сказав Дужий. І більше вже нічого не питав, а лише оповідав про себе, свої знання, розум і подвиги в громадсько-політичній діяльності.

Дужий жив тоді разом з Оробцем Федором, Кочкоданом Іваном і Колесником Михайлом. Оробець Федір, це той же самий відомий у Рівенській області як командир військової округи УПА під псевдонімом Верещака. Він був високий, але трохи сутулуватий. Колись це була гроза Полісся, перед яким тягнулися на струнко всі командири куренів і дрижали як друзі так і вороги, а там він був загнаним і зацькованим, як своїми так і адміністрацією.

Свої бурчали на нього і переслідували його за те, що він заломився на слідстві і безбожно сипав все, що тільки знав, а знав він багато. Адміністрація переслідувала на основі його судової справи, яка видавалась для них страшною. Верещака мене впізнав, але з певних досить важливих причин я до нього не признався і він не наполягав, щоб відновити знайомство. Верещака хворів на печінку і незадовго помер.

Кочкодан — це нещасна людина, за фахом філолог. У неволю попав зовсім випадково, просто ні за що. Комісія не звільнила його тому, що він мав лагерну судимість за вбивство, якого не зробив і не міг зробити не тільки тому, що його одна рука вибита під час велосипедних гонок, але й тому, що він просто не здібний на такий вчинок. Але вбивство в лагері було, отож лагерній адміністрації треба було когось за це судити і на тім закрити справу. Дійсних вбивць адміністрація розкрити не могла, бо це були дуже спритні злочинці, які все зробили, щоб виглядало нібито цей злочин доконав Кочкодан. Такий метод вбивств у лагері практикувався часто. Адміністрація знала про те, що це брудне діло не Кочкоданових рук, але для адміністрації для закриття справи про вбивство треба було когось осудити, а поскільки убивцями відвод зроблений на Кочкодана, отже його найлегше можна було звинуватити за те і осудити, що було й зроблено.