Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

У затишші, яке панувало вже около трьох тижнів, таїлася якась остаточна розв'язка. Вирішувати нашу долю могла тільки Москва. А Москва зайнята питанням Берлінського повстання і ліквідацією Берії та його найближчих співучасників. Але прийшла черга і на нас.

Дня 4 серпня 1953 року, о другій годині ночі, із дивізіону в строго бойовому порядку почали виходити рота за ротою і згідно з розробленою програмою облягати лагер.

16 рот, тобто цілий полк до зубів озброєних солдатів-червонопогонників, зумисне вишколених для масових розправ із політв'язнями, зайняли свої місця. Вони залягли навколо третього каторжанського лагеря один біля одного.

Обслуги біля двох «максимів» і 16 скорострілів подвоїли. Кожна рота мала свій сектор обстрілу. Все це розташування чорних сил смерти проводилось тихо, просто беззвучно. Офіцери з червоними прапорцями в руках, зайняли свої місця. Каторжани-політв'язні, бриґада за бриґадою, вийшли з своїх бараків, і також, згідно розробленого пляну, зайняли свої місця з порожніми руками напроти озброєних до зубів смертоносних рот. Все це робилося мовчки, і з почуттям відповідальности за ту рокову білу ніч заполяр'я. Всі знали про те, що це вже для третього каторжанського лагера політв'язнів наступила остання ніч, і духовно всі були готові зустрінути її на належній для політв'язнів висоті. Зловісну гробову мовчанку розірвав зловісний голос диктора. Підсилені гучномовці заревли:

«Сейчас открываем ворота и приказываем вам всем выйти за предел лагеря. Если же за двадцать минут не выйдете, будем применять силу. Поняли?!!»

Ту рокову команду велетенським голосом диктор повторив тричі. Але каторжани не дрогнули. Всі стояли, як мур, і сміливо дивилися на спрямовані проти них автомати, скоростріли і «максими». Я зумисне пішов в район дріжджоробки і лазні під самий дивізіон, щоб своєю присутністю в тій найнебезпечнішій точці підтримати дух. На ведучій до лагера дорозі з'явилося сім вантажних машин, повних солдатів у шоломах, з автоматами в руках. Машини мчали швидко в напрямку до нашого лагера. Офіцер махнув прапорцем. Ворота відчинились. Перша машина з солдатами на бойовій готовності в'їхала в лагер. І в ту ж мить солдати почали стріляти з автоматів просто в упор каторжанам. Та вантажна автомашина перетнула лагер впоперек і зупинилась біля дротяної огорожі. За нею ввірвалась друга. І так сім машин, одна за одною в'їжджали в лагер і стріляли просто в упор. Із господарського будинку і дивізіона почали густими чергами обстрілювати лазню, дріжджоварку і колишню контору. Я стояв напроти дивізіона під колишньою конторою біля моргу. Якраз у цьому місці біля дверей моргу я і потрапив у перехресний вогонь. Один з солдатів з госпдвора і група солдатів з дивізіона почали обстрілювати той куточок, в якому я стояв. Кулі просто впритул почали просікати навколо мене стіну. Загинути під дверима трупарні в першу хвилину наступу мені було прикро. Таке безглузде очікування смерти мені видалось надто нерозумним, і я ривком кинувся до дріжджоварки. Дріжджоварка була змурована з червоної цегли під самісінькою дротяною огорожею, яка відділяла лагер від дивізіону. Солдати миттю перерізали ту огорожу і, оточивши дріжджоварку, почали стріляти крізь всі вікна і двері та закидати ґранатами. Витворився страшенний шквал. Одні конали, другі благали порятунку, стікаючи кров'ю, треті бігали з кутка в куток. А ґранати рвались, заповнюючи будинок удушливими газами. Я затиснувся у куток і дивився на те страшне побойовище і безглузду метушню. Страх оволодів мною, але я, докладаючи всіх зусиль, щоб не виявити тієї своєї слабости назовні, тамував його сам у собі. Через кілька хвилин стрілянина почала вщухати. Я проскочив до сусідньої кімнати. Та кімната була вся завалена старим лагерним одягом. У тому лахмітті було ще шістьох живих людей.

Навала червонопогонників посунулась далі в напрямку лікарні, кухні і двоповерхового гуртожитку. Сила вогню із всієї зброї швидко наростала в центральній частині лагера біля клюбу. Розриви ґранат і крики густішали. Сидіти довше в тому лахмітті було недоцільно, і ми рішили вийти. На вулиці до нас підбігли наглядачі та конвойні солдати і почали бити. Нас гнали за зону лагера попід двоповерховим будинком. На подвір'ї того будинку було багато вбитих і поранених. Під клюбом упав прострелений просто в груди молодий хлопець з Львівської области, активний діяч самодопомогової організації, електрик Щерба. Побіч його біг ворогуючий з ним грузин, осуджений за участь в УПА, Василь Таботадзе. Побачивши конаючого Щербу, Василь Таботадзе, не зважаючи на автоматні черги, підбіг до Щерби, впав на коліна і, сповнений скорботности, обливаючись сльозами, сказав: «Ох, Боже, як мені важко, що ти, друже, скривджений мною, відходиш з життя. Прости мені, друже рідний, прости за всі обиди».