Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

А Щерба лише мовчки подивився на Василя Таботадзе і, зробивши останнє зусилля, зняв свою шапку і наложив її на голову Василя Таботадзе, а Василеву взяв собі і в ту мить помер.

Знаючи добре обох тих хороших людей і бачучи велич і чистоту їх духа, який не знав страху навіть і в ті трагічні хвилини, я не міг втримати сліз. Я плакав одночасно з печалі і радости. Мені сумно було від того, що самовідданий справі добра і щастя Щерба відійшов від нас назавжди, а радість була від того, що він відходив від нас мужньо і величаво, так як відходять тільки по-справжньому сильні духом. Не менше я пишаюся Василем Таботадзе. Той його вчинок великодушний, людяний і безстрашний, заслуговує великої хвали. Я радів, що ще не перевелися на нашій плянеті Великі духом і кришталевої чистоти люди.

Разом з машинами вбивців заїхала на територію лагера і санітарна машина. Наглядачі бігали по лагері з ломами та сокирами і добивали поранених. На моїх очах, наглядач ломом добив безстрашного Бондаренка з Полтавщини. Лише санслужба на чолі з начальником Сано виривала просто з-під рук убивць поранених і носила в лікарню. Найбільше хорошого зробила взагалі, а зокрема в ті трагічні хвилини розгрому, лікпом Тамара з Вірменії. Вона виривала поранених просто з рук убивць.

Ту частину лагера, що спиралась на дивізіон, взяли в першу годину розгрому. А взагалі лагер брали аж чотири години. Чотири години стріляли із скорострілів, автоматів, пістолетів і закидали ґранатами безборонних трудівників, які в нелюдських умовах, переносячи голод, холод і всякі найжахливіші знущання, побудували Норильськ. Місто Норильськ, — це місто дуже цінної кольорової та стратегічної металюрґії, це місто гігантських заводів, фабрик і шахт, побудованих каторжним трудом. Це дно неймовірного багатства, неймовірних знущань над трудящими, неймовірного горя і неймовірної ганьби тієї системи, яка створила це страшне пекло на далекому, забутому Богом і проклятому людьми заполяр'ї.

О шостій годині ранку, вбивці закінчили свою роботу в лагері. 79 мам ніколи не діждуться своїх синочків і ніколи не побачать їх могил. Вони заховані у вічну мерзлоту, неоплакані рідними й дружинами. А 280 зареєстрованих ранених забрано було до лікарні. Останніх всіх вивели в тундру і сотнями підводили до стола з картотекою. За столом сиділо начальство правління лагером і та ж сама беріївська комісія з Москви. Вийшло так, що Берію застрілили, але його систему зберегли і надалі діяли його методами. Під столом сиділа група Жданова і Борисенка. Завданням тих людей було підказувати начальству, кого куди направити. До такої собачої ролі вони звикли ще з ґестапо.

Отже, кожного з нас по черзі викликали до столу. Працівники спецчастини витягували наші карточки з фото і спецпомітками, а ті знов, що попали від ґестапо в ЧК з групи Жданова і Борисенка, підказували начальству кого куди з нас направити.

Коли я підійшов до столу картотеки, мене запитали:

— Фамілія?

Я назвав своє прізвище, ім'я та по-батькові.

— О, то…, [34] [34] Нечітке слово, правдоподібно лайливе. — це все його робота, — забурчали під столом ждановці і борисенківці. А оперуповноважений відразу нагорнув на голову мого бушлата і почав бити по нирках.

— Налево його, — розпорядився старший оперуповноважений Воронцов. Мене відвели наліво. Там уже сиділо біля ста каторжан.

— О, то це ще добре обійшлося, — подумав я. Але в ту ж мить підбіг до нашої колони Воронцов і крикнув немов з переляку:

— Шумук! Вставай! Ти не туди попав.

Я встав і вийшов з колони.

— Ведіть його в яму, — сказав Воронцов до двох стоячих рядом червонопогонників.

— Вон туда, шагом марш, — показавши рукою, розпорядився солдат. Мене відвели метрів двісті вперед. А там посеред карликових кущів над ямою стояло біля десяти солдатів і офіцерів.

— О, наконец-то и нам дали работу, — радісно закричали солдати і офіцери. І в ту ж мить, оточивши мене, скрутили руки назад і дуже сильно затиснули в автоматичні наручники. А тоді я відчув сильний удар із-заду по шиї. Я впав ниць у яму. Там по мені топталися, ставали на хребет і з усієї сили підскакували, щоб таким способом потрощити мені позвоночники. Копали чобітьми в боки, били по голові. Пізніше підійшли три генерали. Солдати виструнчились і стояли, мов укопані.

— Это тот самый? — спитав один генерал.

— Да, да, это он, — відповів другий.

— Как твоя фамилия? — запитав третій.

— Я рук не чувствую, — відповів я.