Йосиф Сліпий - Спомини

Ілля Копровський — український маляр, член Товариства для розвою руської штуки.

Платон Карпінський (1873–1937) — священик, відомий богослов, філософ, душпастир, проповідник, член НТШ. Родом із Красного, закінчив гімназію в Бережанах, вивчав філософію та богослов’я у Львові. Висвячений у 1898 p., душпастирював на Бережанщині та Теребовлянщині: спочатку був сотрудником у Дарахові (1898–1899), Кобиловолоках (1899–1901), Струсові (1901–1904), згодом парохом у Вербові (1904–1905), Дичкові (1903–1913) та Острівці (1913–1937); проводив велику проповідницьку та громадську діяльність, створював кооперативи “Сільського Господаря”, заснував понад 40 читалень у Підгаєцькому, Теребовлянському і Тернопільському повітах. Опублікував свої проповіді, а також переклади проповідей з чеської мови.

Це питання не таке просте, як може здатися на перший погляд, і Йосиф Сліпий не даремно написав тут церковнослов’янський термін “общеніє святих” (лат.: “communio sanctorum”), який важко перекласти українською, зберігши все його семантичне навантаження. Сама фраза походить з Апостольського Символу Віри, що розвинувся в Південній Галії десь між V і VIII ст. з латинського хрещального символу. Одним із додатків його розширеної версії була також фраза: “Credo… in sanctorum communionem”, щодо якої виникали два питання: 1) чи ця фраза має латинське, а чи грецьке походження? 2) що саме означає ця фраза? Відповідь на перше питання визначала відповідь на друге. Прихильники латинського походження фрази розуміли спілкування як спільне життя святих, а святими були не лише мученики й ісповідники, а й усі без винятку охрещені, як померлі, так і живі. Прихильники грецького походження фрази наголошували на таїнственному спілкуванні з Христом і перекладали цю фразу як “спілкування у святих речах”, “причаєність до святощів”, які розумілися не безособово, але в контексті Євхаристії — як інтимна зустріч з прославленим Христом, що освячує Своїх членів через Свої таїнства. Від часів Реформації до XIX століття наголос робився на спілкуванні між трьома частинами Церкви Христової (торжествуючої, страждаючої та воюючої). У XIX ст. дві традиційні інтерпретації зійшлися, і “ communio sanctorum ” почали розуміти як “спілкування святих у святих речах”, як таїнственну участь у Христі та взаємний обмін святістю між членами Христової Церкви (див.: New Catholic Encyclopedia , т. 4, с. 41–43).

Олександр Лешкович-Бачинський (псевдоніми і криптоніми: Миролюб, Правдолюб, Правдолюб-Миролюб, Бачинський-Лишкович Ол., Бач. Ал., АБ) (1844–1933) — визначний церковний діяч, генеральний вікарій, письменник, перекладач, батько першого посла УНР у США Юліяна Бачинського. Родом із Сороцька, з селянської родини, середню освіту здобув у Теребовлі, Тернополі, Бережанах, богослов’я вивчав у Львові. Після закінчення студій у 1867 р. одружився з Євгенією Филиповською, дочкою о. Івана, пароха Гусятина, і 15 грудня 1867 р. був висвячений на священика. У 1868–1869 pp. був спочатку сотрудником, а потім адміністратором парохії в Новосілці-Ленчівці Підгаєцького повіту, у 1869–1872 — завідателем у Новосілці-Куті, у 1872–1973 — адміністратором Підвербців Жуківського д-ту. З 1873 р. став проповідником у церкві св. Юра у Львові та віце-ректором духовної семінарії, але у 1880 був суспендований митрополитом Йосифом Сембратовичем за публікацію в газеті “Руський Сіон” своєї статті “Записки римлянина” (з критикою духовної семінарії у Львові). З 1881 р. став парохом Болехова, але після усунення митрополита Йосифа Сембратовича у 1882 р. митрополит Сильвестр Сембратович знову покликав Бачинського до Львівської семінарії і в 1883–1893 роках він був її провізоричним ректором; у 1893 р. став крилошанином, згодом архидияконом-митратом (1920), а згодом архипресвітером Львівської капітули (1926) і на цьому становищі закінчив своє життя 9 червня 1933 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові, у гробівці Львівської капітули. На його похороні Йосиф Сліпий виголосив промову і написав некролог на його смерть: Отець-мітрат Александер Лешкович-Бачинський // Твори , т. 3–4, с. 755–759.

Про Григорія Дичковського див. прим. 14 [у електронній версії — прим. 70. — Прим. верстальника ], а також с. 72, прим. ii [у електронній версії — прим. 77. — Прим. верстальника ].

Тут у рукописі йде вставне уточнююче речення про вуйка Йосифа Сліпого Миколу Дичковського: “Він був товаришем отця-митрата Бачинського, і про це отець-митрат нераз мені згадував”. Оскільки ця вставка досить довга і не вміщалася в один рядок, то Іван Хома надписав її над двома різними рядками, внаслідок чого потім виникла плутанина щодо місця цієї вставки і в різних редакціях це речення зредаговане по-різному: А1, A4, С1: <���Вуйко Микола Дичковський, товариш отця-митрата Бачинського, був образований, скінчив середню школу, і про це о. митрат нераз мені згадував>; В1: <���Вуйко Микола Дичковський, був товаришем отця-митрата Бачинського і про це о. митрат нераз мені згадував, був образований, скінчив середню школу>.