Йосиф Сліпий - Спомини

Причинок до історії року, сповненого надій (1962–1963) [909]

(Уривок)

З кінця 1962-го і майже весь наступний рік у світі панував новий дух оптимізму. Це піднесення було здебільшого вислідом дивної й колосальної щодо масштабу взаємодії між трьома особами: президентом Джоном Ф. Кеннеді, папою Іваном XXIII і першим секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим. Якщо зважити на їх особистості й на ті ідеології, що вони репрезентували, то це був один із найнеймовірніших тріюмвіратів в історії: американський президент, папа Римський і комуніст. Їх об’єднало розуміння того, що цивілізація надзвичайно вразлива перед руйнівними силами сучасности. А конкретною подією, що донесла цей разючий факт до їх свідомости, стала Карибська криза в жовтні 1962 року.

Карибську кризу вдалося врегулювати, але жах, який вона породила, спонукав людей до більшої рішучости й самопосвяти. 10 жовтня 1962 року, виступаючи в Американському університеті, президент Кеннеді запропонував покласти край Холодній війні. Ця пропозиція знайшла позитивний відгук з боку керівника Радянського Союзу Микити Хрущова. Папа Іван використав усю вагу папського авторитету, щоб голосно заявити: світ потребує миру, опертого на законі. Його енцикліка “Pacem in terris” стала, мабуть, найважливішим з усіх його документів. У ній папа закликав сповнитись новим духом співпраці й будувати у світі новий тривкий лад.

Ці три особи мали глибоку повагу один до одного. Незважаючи на кардинальні відмінності й суперечності, що різнили їх, усі вони розуміли, до якої міри їх спільна роль є історично необхідна. Їх свічка горіла яскраво, але недовго — це тріо дуже скоро стало історією. Президент Кеннеді був убитий, папа Іван помер від раку, а Микиту Хрущова усунули з посади.

Моя розповідь про деякі епізоди, пов’язані зі стосунками цих трьох людей, — не більш ніж невелика примітка на берегах історії, а проте вона проливає певне світло на важливі перемови між членами цього тріо. Завдяки дивовижному збігу обставин я опинився в ролі посланця папи Івана XXIII до Кремля. А один з побічних епізодів цієї моєї місії був пов’язаний з особою президента Кеннеді.

Вихідною точкою особистої частини цієї історії став початок березня 1963 року, коли в Нью-Йорку до мене завітав отець-домініканець Фелікс Морліон [910], президент римського університету “Pro Deo”. Ми провели години зо три в мене в кабінеті, а тоді пішли обідати. Отець Морліон був добродушний здоровань, який любив сміятися і вмів зробити так, щоб поряд з ним ви почувалися невимушено. Дуже скоро мені стало ясно, що отець Морліон — це, до того ж, найрізнобічніше обдарована людина з усіх, кого я зустрічав. Він чудово орієнтувався в американській історії та американських інституціях, у світовій політиці, в сучасній науці та технологіях, у кінематографії та європейській літературі. Він був уродженець Бельгії, але почував себе як удома і у Франції, і в Італії, і в Німеччині, і у Сполучених Штатах, бо ж мовами всіх цих країн він розмовляв із дивовижною вправністю. Я дізнався, що під час Другої світової війни він був учасником антифашистського підпілля, переховував євреїв, і через це за його голову була призначена винагорода. Він притримувався космополітичного світогляду. Універсалізм отця Морліона відображало й інтелектуальне середовище університету “Pro Deo”, який він заснував у 1945 році з допомогою Джованні Баттісти Монтіні, тодішнього заступника державного секретаря Ватикану в звичайних справах, що згодом став папою Павлом VI.

На тій першій зустрічі отець Морліон сказав, що приїхав до Сполучених Штатів, щоб заручитися підтримкою для університету “Pro Deo”, який від початку свого існування був інтернаціональним та міжрелігійним закладом — не в останню чергу завдяки папі Івану XXIII й кардиналові Монтіні. Отець Морліон із запалом висловлював надію, що його університет стане тим осередком, який виховуватиме “громадян світу” і долатиме розбіжності не тільки між Сходом і Заходом, а й на самому Заході, в тому числі й розбіжності між науковцями і богословами, між філософами і активістами [911].

Отець Морліон також казав, що працює над книжкою про папу Івана XXIII. На цей час сила ідей папи ще не проявилася сповна. Всі, звичайно, знали, як твердо він вірить у засади братерства й світового порозуміння; багато хто вже починав відчувати теплоту його особистости; та допіру кілька місяців по тому, після енцикліки “Pacem in terris”, світ побачив увесь історичний масштаб цієї постаті. Отож, коли отець Морліон починав говорити про папині ідеї та сподівання, я з захватом усвідомлював, які кардинальні зміни нас чекають.