Йосиф Сліпий - Спомини

Серед російських делегатів були головний вчений секретар президії АН СРСР академік Євген Федоров [914]; воєнний теоретик генерал Микола Таленський; колишній голова програми культурного обміну і провідний радянський журналіст Юрій Жуков; письменник, редактор і депутат Верховної Ради РРФСР Борис Полєвой; журналіст і член редколегії центрального профспілкового видавництва Григорій Шумейко; хірург, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР Володимир Кованов; учений-астроном професор Алла Мацевич.

Під час трансляції звернення президента Кеннеді на обличчях як американських, так і радянських делегатів відображалося те саме почуття гострого занепокоєння. Коли звернення закінчилось, радянські делегати встали. Голова їх делегації Євген Федоров запитав, чи не могли б вони відлучитись на кілька хвилин, щоб поговорити між собою. Американці, звісно ж, розуміли, що радянські представники опинилися в делікатній ситуації. Якщо вибухне війна, то вони будуть інтерновані, — звичайно, якщо ця війна триватиме досить довго, щоб ця проблема стала актуальною. Отож, ми вважали за потрібне одверто поговорити з радянськими гостями про те, чи не воліли б вони негайно повернутися до Москви.

Зі свого боку, ми вважали, що дуже важливо не давати нашим гостям фальшивих запевнень щодо поточної кризи. Тому, коли близько дев'ятої вечора обидві групи знову зійшлися, я як голова американської делегації почав зустріч словами про те, що американська сторона добре усвідомлює — раптова криза змушує задуматися, чи не доцільніше було би відкласти конференцію до кращих часів.

“Ми думали над цим питанням, — сказав д-р Федоров. — Панове, ми у ваших руках. Ми зробимо так, як ви скажете. Якщо хочете продовжувати конференцію, ми залишимося, а якщо ні, поїдемо”.

Я не вважав за конечне проводити серед американських делегатів якусь закриту нараду, щоб дати чітку відповідь на питання д-ра Федорова. Навпаки, я вважав за краще, щоб рішення було ухвалене відкрито. Я попросив підняти руки тих американців, які воліли б, щоб конференція продовжувала роботу за наміченим планом. І всі одразу ж як один проголосували за.

“Дуже добре. Конференція триватиме”, — відповів д-р Федоров. Він попросив слова і наступні півгодини завзято боронив радянську акцію на Кубі, характеризуючи президентське рішення про блокаду Куби як зарозуміле, агресивне й неправомірне. Відповідь з американського боку було не менш одверта й ґрунтовна. Ми запитали генерала Таленського [915], чи радянські війська залишатимуться на Кубі безстроково. Генерал Таленський без ніякої агресії, дуже виважено пояснив, що Радянський Союз не має на меті перетворювати Кубу на свою військову базу. Він сказав, що призначення ракет — захистити Кубу в ситуації, коли в Сполучених Штатах звучать дедалі гучніші вимоги збройного вторгнення на острів.

“Отже, Радянський Союз хоче передати ці ракети Кастро?” — запитав Філ Моузлі.

“Так”, — відповів генерал Таленський.

“У такому разі, — тихо сказав Філ Моузлі, — я хотів би запитати, чи сприятиме тій справі миру, якою стурбовані всі тут присутні, те, що ці ракети будуть у руках Кастро? Чи хто-небудь із нас припускає хоч на мить, що наявність оцих ракет у Кастро, так близько до кордонів США, не призведе рано чи пізно до війни?”

Юрій Жуков [916], член редколегії “Правди”, запитав, чи не може спровокувати війни так само й американське вторгнення на Кубу.

Того тижня дискусії в Андовері проходили в напруженій атмосфері, подекуди на різких тонах, але вже на другий день стали зрозумілі дві речі. По-перше, Карибська криза не змінила щирости радянських делегатів і їхнього прагнення, щоб конференція була продуктивною. По-друге, і американці, і радянці як приватні громадяни виразно демонстрували своє бажання знайти вихід із кризи.

Саме тоді стала очевидною одна з переваг неофіційних зустрічей на зразок нашої. Як приватні громадяни, ми не мусили виходити з тої чи іншої наперед усталеної позиції або обґрунтовувати якісь наперед визначені погляди. Ми могли розглядати різні альтернативи, не беручи на себе конкретних зобов’язань. А вже далі ці альтернативи мали стати предметом уважного аналізу відповідних урядів, які вбачали в андоверській зустрічі нагоду, щоб прозондувати можливі виходи з глухого кута.

Десь у цей самий час до Андовера прибув отець Морліон. У світлі нашої попередньої розмови про те, чи варто папі виступити в обороні миру, отець Морліон запитав, чи не було б доцільне втручання папи Римського в Карибську кризу — хай навіть воно обмежиться закликом до більшої відповідальности. Цілком можливо, що і Сполученим Штатам, і Радянському Союзові буде легше відреагувати на пропозицію третьої сторони — тоді як така сама пропозиція з боку стратегічного супротивника буде відкинута з ходу, без огляду на будь-які рації. Діставши заохоту від тих членів обох делегацій, з якими він мав довірчу розмову, отець Морліон зателефонував у Ватикан. А вже кілька годин по тому він повернувся й повідомив, що папа дуже занепокоєний кризою і хоче допомогти відвернути жахливу розв’язку. Та насамперед папа хотів упевнитися, що його моральна інтервенція доречна. “Чи сприймуть обидві сторони пропозицію папи про припинення довозу радянських озброєнь на Кубу й одночасне зняття американської блокади?” — питав отець Морліон.