Йосиф Сліпий - Спомини

Я зателефонував у Білий дім і мав розмову з Тедом Соренсеном [917], який порадився з президентом, а тоді передзвонив мені й сказав, що президент вітає пропозицію папи Івана XXIII та й узагалі будь-яку ініціятиву, яка могла б запобігти ескалації Карибської кризи. Однак президент зауважив, що не хотів би, щоб у папи створювалось враження, наче його пропозиція знімає проблему в корені. Корінь проблеми — це не постачання радянських озброєнь на Кубу, а сама наявність на кубинській землі радянських ракет. Щоб криза не призвела до фатальних наслідків, ці ракети мають бути виведені, і то якнайскорше.

Я передав цю інформацію отцю Морліону, який зателефонував у Ватикан. Він також проконсультувався з керівниками радянської делегації в Андовері; один з них подзвонив до Москви, а тоді повідомив, що Хрущов вважає пропозицію про припинення військових постачань і одночасне зняття морської блокади цілком прийнятною.

Наступного дня папа Іван звернувся до СРСР та США із закликом усвідомити свою моральну відповідальність у ситуації кризи. Пам’ятаючи про застереження президента Кеннеді, він не згадував ані про постачання радянських озброєнь на Кубу, ані про американську блокаду. Натомість він наголосив, що політичні лідери зобов’язані уникати кроків, які можуть призвести до ядерної катастрофи. Папа зауважив, що тут ідеться не тільки про американський та радянський народ, — справа стосується всіх народів світу, і їх долю не можна не брати під увагу. Він сказав, що історія не забуде тих державних мужів, які поставлять інтереси людства вище за міркування національного порядку.

Про звернення папи писали на перших шпальтах газети усього світу, в тому числі й у Радянському Союзі. Втім, чи мало воно який-небудь вплив на супротивні сторони, було аж ніяк не очевидно; криза дедалі поглиблювалася.

На кінець тижня, коли добігла свого кінця Андоверська конференція, було відчуття, що криза от-от досягне свого піку. І хоча учасники зустрічі обговорили всі питання, які були передбачені програмою і які мали допомогти їм краще зрозуміти позицію один одного, на думці в кожного було тільки одне — Куба.

Прямуючи до Нью-Йорка спеціяльно замовленим автобусом, радянські та американські делегати зупинилися у мене вдома в Нью-Канаан, щоб трохи перекусити. Коли ми заходили до будинку, хтось почув, як у новинах по радіо повідомили: перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов оголосив, що виводить ракети з Куби, і звернувся до президента Кеннеді з обширним листом, у якому висловлював надію, що ця криза стала для всіх доброю наукою, яка послужить утвердженню миру в світі.

У тостах, які вони виголошували, прощаючись із американськими колегами, радянські делегати не стримували своїх емоцій. Американці теж відповідали в дусі цього знаменного моменту.

Через кілька днів Юрій Жуков вирушив до Вашингтона на зустріч із П’єром Салінджером, прес-секретарем президента Кеннеді [918]. Вони обговорили широке коло питань, зробивши особливий наголос на тих конкретних кроках, що допомогли б СРСР і США поліпшити двосторонні відносини й зменшити напругу в світі. Салінджер, як він сам розповідав, виніс із цих розмов позитивне враження. Можна було тільки подивляти контраст між тими лихими передчуттями, що тяжіли над першим днем Андоверської конференції, і тим оптимізмом, що запанував після розв’язання Карибської кризи. Але цим новим, повним надій настроям не судилося тривати довго.

Поки ще свіже було враження від папського послання про Кубу, отець Морліон устиг неформально обговорити з деякими радянськими делегатами можливість подальших зносин між Римом і Москвою, які допомогли б виробити реалістичні засади примирення. Він казав, що знає, як неймовірно це звучить з огляду на історичний антагонізм цих двох ідейних таборів, — Церкви і Кремля, — але тепер інтереси людства стоять вище за всі ці суперечності. У розмові з радянськими делегатами він висловив переконання, що Ватикан міг би погодитися з моєю кандидатурою на роль посланця, який мав би налагодити попередні контакти між Римом і Москвою, і запитав, чи була б моя особа так само прийнятна і для радянської сторони. У світлі того жаху, який пережив світ під час Карибської кризи, то був цілком зрозумілий підхід, зумовлений гарячим бажанням папи зробити все можливе задля звільнення народів світу від загрози ядерної катастрофи.

У розмові з радянськими представниками отець Морліон висловлював думку, що приватні контакти між Ватиканом і Москвою могли б мати велике значення для взаєморозуміння двох сторін. Він також пропонував, щоб обмін думками ініціювала особа, яка не має офіційного статусу й не пов’язана з жодною із сторін — а проте прийнятна для них обох.