Йосиф Сліпий - Спомини

VIII. Чернівецький вікаріят.Вікарієм був отець Сімович [858]. Мені повідомляли, що він помер. На жаль, я не міг подбати про призначення його наступника, бо в цьому вікаріяті тривали жорстокі переслідування.

IX. Мукачівська єпархія.Після того, як у 1947 році був убитий Мукачівський єпископ Кир Теодор Ромжа [859], Святий Престол, як мені здається, призначив його наступником владику Хіру, який у даний час перебуває в Караганді, що в Казахстані [860]. Владика Хіра мав генерального вікарія — отця Мурані, якого добре знають у Римі, бо тут він відбув свої богословські студії [861].

X. Пряшівська єпархія.Під час мого ув’язнення в Сибіру до мене дійшла звістка про арешт Пряшівського єпископа Кир Павла Гойдича [862]та його помічника Кир Василя Гопка [863]. Я також дізнався, що у в’язниці владика Гойдич мав стигми [864]. Через це його перевели в лікарню і піддали обстеженню. За моїми даними навесні 1959 року він був ще живий.

XI. Отець-прелат Петро Вергун, апостольський візитатор для українців, що проживають в Німеччині, був засуджений на 7 років. Після відбуття покарання він був засланий у Сибір до Єнісейська (це приблизно за 1000 км від мене) [865]. Він написав мені кілька листів, у яких казав, що хоче повернутися до Австрії. Помер у 1957 році в Єнісейську, де й похований. Я нічого не робив для його вірних, бо знав, що про них подбає Святий Престол.

XII. Душпастирська праця в СРСР поза межами Західної України.Перш ніж говорити про актуальну ситуацію, мушу підкреслити деякі попередні факти, які їй передували.

У 1939 році, важкими й небезпечними шляхами, з Риму прийшов лист від Його Еміненції кардинала Ежена Тіссерана, згодом секретаря Св. Конгрегації у справах Східної Церкви, з повідомленням про мою номінацію титулярним архиєпископом Серри та коад’ютором митрополита Андрея Шептицького cum iure successions [866]. Я був висвячений на архиєпископа митрополитом Андреем 22 грудня 1939 року, на свято Непорочного Зачаття. Співсвятителями були владика Никита Будка та владика Миколай Чарнецький.

Митрополит був переконаний, що незабаром буде заарештований, та й узагалі очікував смерти. Але в цей перший період 1939–1941 років радянська влада, не будучи впевна у своїй перемозі, переслідувала Церкву, однак не наважилися її зліквідувати, чекаючи відповідного моменту. А тим часом вони пильно стежили за її діяльністю.

Митрополит Шептицький, який був стурбований майбутньою долею Церкви і який отримав від папи св. Пія X повну юрисдикцію над територією усієї царської Росії [867], вважав, що настав час її застосувати. Спираючись на ці повноваження ( vi iurisdictionis sibi concessae [868]), він поділив усю територію СРСР на 4 екзархати, тобто:

1. Европейська частина Радянського Союзу (Росія) та Сибір. Екзархом був отець Климентій Шептицький, архимандрит студитів [869].

2. Білорусь. Екзархом був отець Антоній Неманцевич, Т.І. [870]

3. Частина України: Волинь, Підляшшя, Холмщина. Екзархом був владика Миколай Чарнецький [871].

4. Велика Україна. Екзархом був призначений нижчепідписаний.

Після цього важливого заходу для добра душ і Церкви митрополит Андрей провів ще кілька засідань синоду екзархів, а тоді поінформував Святий Престол, прохаючи про ласкаве затвердження своїх рішень.

Головними підвалинами правового устрою Російської Церкви були декрети Петроградського синоду pro russis catholicis orthodoxis [872], що відбувся 1917 року в Петербурзі під головуванням митрополита Андрея, який саме перебував у Петербурзі після звільнення з царської в’язниці. Акти цього синоду були опубліковані смиренним нижчепідписаним під назвою: Проф. др. Й. Сліпий. Петроградський Синод 1917 p ., в журналі “Богословія” 1931, ст. 289-297 [873].

Під час німецької окупації Західної України (1941–1944) Святий Престол затвердив створення чотирьох екзархатів, призначення чотирьох екзархів і рішення синодальних зустрічей, але під умовою, що вони залишатимуться суворо таємними.

Тут я мушу додати, що під час синодальних зустрічей всі екзархи погодилися, що кожен екзарх може вживати необхідних заходів також і поза межами свого екзархату у випадку, якщо престол відповідного екзархату буде вакантний [874].

Як я вже зазначив вище, митрополит Андрей дістав від Святого Престолу схвалення цих важливих заходів, але 1 листопада 1944 року помер. У 1945 р. владика Миколай Чарнецький, заляканий у ході слідства, визнав існування чотирьох екзархатів у Радянському Союзі.

Із чотирьох вищезгаданих екзархів першим помер отець Антоній Неманцевич, Т.І. — від епідемії тифу в німецькому таборі примусової праці [875]. Його наступником Святому Престолу було запропоновано призначити, здається, отця Оношка [876]чи отця Горошка [877]. Цей останній еміґрував у Західну Европу, тоді як отець Оношко залишився на місці, однак певних відомостей про його долю я не маю.