Йосиф Сліпий - Спомини

У той час у Карпатських горах близько мільйона українських патріотів боролися в лавах УПА проти регулярних радянських військ, завдаючи їм важких втрат. Щоб приховати ці втрати, радянське командування навіть наказало спалювати тіла власних солдатів, загиблих у боях.

Радянський Генеральний штаб відкрито говорив про причину такого дивного прохання, а саме, що для Радянського Союзу тепер було б ганьбою окуповувати Західну Україну (де діяли воїни УПА) військовою силою, тоді як вони хотіли б pro foro externo [832], щоб населення цих українських територій само виявило бажання належати до СРСР і відкрито про це заявило.

Делегація відразу відповіла, що ця проблема дуже складна й небезпечна, тому що моє евентуальне звернення до командування УПА могло б викликати в КГБ (Комитет государственной безопасности — Комітет державної безпеки), який у той час називався МГБ (Министерство государственной безопасности — Міністерство державної безпеки), підозру в тому, що Українська Католицька Церква має якісь контакти з УПА. У відповідь на таке заперечення голова Генерального штабу запевнив делегацію, що ця справа належить до компетенції Генерального штабу, тож вони можуть бути спокійні і нічого не боятися з боку МГБ.

Повернувшись з Москви до Львова, делегація докладно доповіла мені про розмови з радянським керівництвом. Тим часом радянське військове командування вступило в переговори з представниками верховного командувача УПА генерала Шухевича. Коли ці переговори тривали вже кілька місяців, один радянський полковник конфіденційно попередив мене через одного нашого священика [833], що якщо за два тижні мені не вдасться припинити боротьбу УПА проти Радянської Армії, то наша Церква буде ліквідована. Тоді я спробував зробити все можливе, щоб відвернути ту важку небезпеку, яка грозила руїною нашої Церкви; я написав до наших націоналістів (керівних кіл УПА), давши зрозуміти, що нерозумно було б продовжувати війну проти Червоної Армії, яка сильніша за них, бо ж набагато чисельніша і перемогла самого Гітлера, а тому з часом візьме гору й над силами УПА. Ця моя інтервенція не змінила настанови УПА, яка продовжувала боротися [834].

Тим часом далі регулярно відбувалися щотижневі засідання Архиєпархіяльного синоду. Отець де Вохт (протоігумен отців-редемптористів), який часто брав участь у засіданнях синоду, казав мені, що поки що справи йдуть дуже добре. Немовби на підтвердження цієї його думки, до мене прийшов український міністр освіти та культів з Києва та обіцяв повернути все, що було власністю нашої Церкви, тобто церкви, монастирі, друкарні, семінарії, Богословську академію. Він навіть обіцяв підпорядкувати моїй юрисдикції вірних візантійсько-слов’янського обряду, що проживали в Польщі (незважаючи на кордон між двома державами). Таким чином радянська влада хотіла через мене мати вплив на українських і російських вірних у Польщі. Прощаючись зі мною, згаданий міністр просив мене забути прикрощі та переслідування, пережиті в 1939–1941 роках, і мати цілковиту довіру до радянського уряду.

Незважаючи на ці запевнення та обіцянки радянської влади, я мав передчуття, що для нашої Церкви наближаються дуже важкі часи, і тому на початку квітня 1945 року запросив до себе єпископа Кир Никиту Будку, єпископа Кир Миколая Чарнецького, отця Климентія Шептицького, якого я призначив архимандритом студитів, та отця Йосифа де Вохта, протоігумена отців-редемптористів. Після того, як я докладно пояснив їм свою стурбованість долею нашої Церкви, я таємно призначив їх sub secreto sigilli [835]адміністраторами на випадок, якщо з тої чи іншої причини я не матиму змоги виконувати обов’язки митрополита.

В дійсності МГБ (Міністерство державної безпеки) вже давно готувало план мого арешту та ліквідації нашої Церкви, яка стояла на заваді атеїстичним заходам радянської Комуністичної партії. Ходили чутки, що цей план запропонували редактор-комуніст п. Ярослав Галан та відступник о. Гавриїл Костельник [836].

Реалізація цього плану почалася з моїм арештом 11 квітня 1945 року. Відразу після того (вночі) мене перевезли зі Львова до Києва, де мене півтора року тримали в ізоляції в тюрмі суворого режиму. Тим часом виконавці та ініціятори згаданого плану лестощами та погрозами готували зборище більш як двохсот чоловік з числа боязких священиків та вірних, які навесні 1946 року оголосили про ліквідацію Української Католицької Церкви.

Після мого арешту та депортації Львівська капітула, нічого не знаючи про призначення адміністраторів, обрала кількох капітульних вікаріїв, які, я думаю, були затверджені sub secreto [837]отцем Климентієм Шептицьким та отцем Йосифом де Вохтом, ЧНІ. На жаль, радянським органам якимсь чином вдалося дізнатися імена новообраних капітульних вікаріїв, і один за одним вони були заарештовані.