Йосиф Сліпий - Спомини

У межичасі збиралися на собори і єпископи поодиноких патріярхій і провінцій для осудження ложних наук і загострення церковної дисципліни, якщо з часом такі надужиття вдиралися в церковне життя. Навіть поодинокі єпископи скликали в своїх єпархіях помісні часні собори для піднесення реліґійного життя, і то так щодо віри, як і щодо моральности.

3. Собори на Русі-Україні.В нас скликав на митрополичі собори Київський митрополит усіх єпископів, як далеко сягала його юрисдикція. Вони відбувалися в Києві, Переяславі, Кобрині, Берестю, Львові й інших місцевостях і виносили рішення проти різних єресей, забобонів, поганських вірувань і затіснювали розвільні звичаї і обичаї Церкви, якщо така потреба заходила. Так само зобов’язані були це чинити і єпископи в своїх єпархіях. При тому наші митрополити і єпископи брали участь у Вселенських соборах в Нікеї, Константинополі, в Римі, Ліоні, Фльоренції й ін.

4. Канонічність постанов.Видавати закони в Церкві можуть тільки єпископи, тому що вони одинокі мають юрисдикцію, то є правосуддя і управу єпархією. Священики є помічниками єпископів і не мають ні повноти священства, ні повноти влади бодай в єпархіях. Вони мають призначені їм території (парохії) для ведення душпастирства. Тим самим вони не мають права скликати собору, провадити ним і видавати закони, але тільки дорадчий, а не рішаючий голос. Єпархіяльний собор є правосильний тому, що ним провадить єпископ, котрий має право видавати закон для єпархії, а на соборі він його видає при помочі і дораді священиків. Одначе самі священики, як сказано, не мають права видавати законів і ухвалювати рішення, зобов’язуючі єпархію, то є священиків і вірних. В тому напрямі є на основі Євангелія і апостольської практики строгі і категоричні услів’я Вселенських соборів, і якщо вони не виповнені, собор не може уважатися правосильним і обов’язувати підчинених духовних і вірних, і ніхто не може його законом визнавати собором.

5. Нелегальний збір греко-католиків 1946 р.Ввиду того т. зв. (нібито) “греко-католицький собор 1946 р.” не може в жоден спосіб вважатись в церковному і світському житті яким-небудь “греко-католицьким собором”, ні провінційним, ні єпархіяльним, і не може мати канонічного значення і жодної юридичної правосильности.

По-перше, його не скликував ні митрополит, ні жоден єпископ. “Ініціятивний гурток” не мав жодного права до того, і ніхто з церковної єрархії його до того не уповноважнював, а в Церкві ніхто сам собі нічого не бере, але йому дають посередньо від Христа. Про це, як сказано, є виразні постанови канонічного кодексу. Собор — це не мітинґ, щоби його міг скликувати будь-хто або якийсь підготовчий комітет, а нещасний сумної пам’яті головний ініціятор усієї затії Костельник не був жодним правником-каноністом, а навіть богословом.

По-друге, в ньому не брав участи ні греко-католицький митрополит, ні жодний греко-католицький єпископ ним не провадив. А без їх участи і проводу, як сказано, не може відбутися жоден ні провінційний (митрополичий), ні єпархіяльний собор. Це зобов’язує не тільки греко-католиків, але і нез’єдинених православних, от хоч би Московську патріярхію. Тому Румунський патріярх одверто і досадно заявив і написав в “Журналі Московської Патріярхії”, що собор без єпископа — не собор, а збіговисько (зборище) [803]. А й світські радянські правники мені виразно говорили, що “без вас, як митрополита, радянські організатори ніяк не повинні були важитись на таку річ, як собор. А якщо хотіли мати собор, треба було би вас освободити з тюрми”. Очевидно, що про рішення відступства не могло би тоді бути й мови.

По-третє, ніхто і ніяк — ні я, як митрополит, ні мої оставлені заступники, ні єпископи, ні їх адміністратори — не уповноважнювали нікого до скликання і переводження собору.

6. Що митрополит і єпископи були арештовані, як деякі арґументують, і що вони були тому арештовані, щоби скликати “такий собор”, то це в управі митрополії і єпархії нікого не уповноважує до самозванства, а ще в такій важній справі, як собор. Сидів патріярх Тихон в тюрмі і ніхто не наважився скликати собор. Він тільки сам іменував свого блюстителя, а жоден собор не мав до того права.

7. Неправосильність Львівського з’їзду.Львівський збір, чи як сказав Румунський патріярх, збіговисько, не може обов’язувати навіть самих учасників збору, тому що це відступство, а воно як таке не може нікого обов’язувати. А щодо інших священиків і вірних, то нема вже й про що говорити. При тому вони не мали належної свободи. Згаданий нещасливець-відступник (Костельник) прилюдно говорив, що хто буде противитися т. зв. “возсоєдиненію”, то на основі приказу міністра Молотова буде з місця арештований. А міністру Молотову підчинялись тоді і предс. Карпов, і предс. Полянський, уповноважений по церковних справах. На останньому суді над мною священики виразно говорили, що до них приїздив Костельник з начальником МВС і грозив, що якщо не приступлять до “православія” і будуть опиратись (упорствуючі), то будуть безумовно арештовані. А коли вони сказали начальникові, що “вас то не обходить, ви ж безбожники і однаково вам католицтво і православіє”, — то почув таку відповідь: “Нам і Католицька Церква, і православна — один чорт, але нам потрібне православіє до політичних цілей”. Багато, біля сотні священиків зі страху і грижі совісти зійшло з розуму. Мені самому цей слідчий (Горюн) говорив виразно на слідстві після собору: “Але ми показали Ватиканові!” І в Москві 1953 р. від того ніхто не відпирався, але казали тільки, що “нам якось ніяково робити собор, а тепер його відкидати”, хоч не прикладали до нього ваги. І Вам відказуватися ще нині від монтування цього собору нема змислу, і ніхто, впрочім, вже не вірив і не повірить. А з другого боку уважати “собор” якимось осягом і ще нині його піддержувати Вам немає цілі, а навіть компромітує за кордоном і в краю.