Йосиф Сліпий - Спомини

Мені предкладали не раз і не два, в Москві і навіть тут, у міністерстві в Києві, і то за великі нагороди, виступити прилюдно проти Папи і наклеймити від [імени] Радянського Союзу його здогадне ворогування. Але я уважав і тепер не змінив своєї думки, що це попросту одчайдушність. А говорю це не тільки з католицького, але і з чисто комуністичного становища, що обвинення і ворогування безосновне. А виходячи з католицького, як же ж я мав би підіймати руку проти того, що впродовж століть боронив і піддержував нашу Церкву, і нашу народність, і мене особисто, а Ви б’єте, громите і нищите її і мене вже від 1939 р. Прохаю тільки прочитати буллю Папи Пія XII, звернену до нашої Церкви і до мене особисто, а якої копія знаходиться в моєму “ділі”, щоби переконатися про справжній стан! Ми, греко-католики, є такими громадянами Радянської України, як Ви, громадянине міністер, але Папа нам не ворог. Я навіть в душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права для Греко-Католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке їй правно належиться на основі Конституції. А нині воно подоптане!

11. Як продовження цих страхіть Ви, громадянине міністер, пропонували мені останнього разу навіть у Вашому товаристві їхати на аґітку в Західню Україну. Але я скажу одверто, що я не збираюся зовсім, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить. По-перше, справи Церкви не рішаються на політичних мітинґах, але в Церквах. По-друге, я не агітатор і агітацією не займаюсь. Я проповідував в Церквах і там можу дальше проповідувати. Хто хоче, може слухати, хто ні — вийти. По-третє, такий виступ дискредитував би більше Вас, ніж мене, та не тільки Вас, громадянине міністер, але Радянську Україну тут і за кордоном. Було би нове жировище! Quieta non movere [792]. Пощо робити собі самому прикрості? Прохаю пригадати собі неприємну дискусію Вишинського та Ачесона [793]на тему Балтики в Нью-Йорку. Ви знаєте добре, що мене арештували вночі, вночі перевезли до Києва, ніхто не знав, де я дівся. Вірні хотіли зложити мільйон рублів заставу, щоби мене випустили на свобідну стопу. Мене судили тайно вночі при замкнених дверях ось тут, недалеко Вашого теперішнього кабінету, без прокурора і оборонця, і зовсім не везли мене тоді на “суд народу”, хоч голосили передше, що мені лагодять шибеницю. А тепер, після 17-ти літ [794]тюрми і безбожницької та т. зв. “православної аґітації”, маючи адміністраційний і поліційний апарат в руках, Ви можете легко допровадити до того, що на мітинґах будуть кричати не тільки “він — ворог народу”, але і “розпни — убий його”. На мітинґи приходять не тільки віруючі, але і невіруючі, а крім того, Ви можете легко зібрати елемент, якого Вам там потрібно. Нині підняли справедливий голос, що убили Лумумбу [795]. А чи буде Вам мило, як будуть кричати на весь світ, що Ви убили греко-католицького митрополита, що стільки літ карався в тюрмах невинно. Мені там небагато лишається до життя, але прийміть до ласкавого відома, що я — безборонний каторжник-в’язень і терплю знущання, і то невинно, вже звише 20 літ! Хіба це досить! Є добра і гуманна російська приповідка, що “пленного не обижают” [796], а українці кажуть, що лежачого (недужого) не б’ють! А Ви самі казали, що не хочете штиками тримати державу і горожан, але прихильністю і задоволенням. Ще не так-то дуже давно мені говорили видні комуністи: “Учтите, митрополит, что вы не сидите за то, за что вас засудили, но по другим соображениям” [797]. Впрочім, це і на самому початку арешту мені заявили ось тут-таки в міністерстві: “Если бы Вы не [были] митрополит, Вы бы здесь не сидели” [798]. Значиться, сиджу за справу Церкви, за яку Ви, громадянине міністер, хочете мене знову наново обвинювати.

12. Замість аґітки я предкладав таке, на що вже, впрочім, була згода Міністерства внутрішніх справ у Москві 1953 року: усуньте неправну заборону Греко-Католицької Церкви на Україні і в Радянському Союзі, бо вона була вже правно признана 1944 р. Перестаньте переслідувати Греко-Католицьку Церкву, а лишіть вірним свободу бути греко-католиками або нез’єдиненими православними, якщо їм так подобається. А тоді, полишивши таку повну свободу, яку ґарантує Радянська Конституція, зобачите вислід: чи нарід хоче Греко-Католицької Церкви, чи ні, — і справа скінчена.

Ще деякі з Вас чекають, аж ми всі, греко-католики, повимираєм. Але даремні сподівання. Греко-Католицька Церква за кордоном скріпилася і зросла так незвичайно, як ніколи передше. Отже, наразі нема вигляду на її загибіль! А тут будемо вмирати ми, будете вмирати і Ви, а Греко-Католицька Церква перетриває в катакомбах безбожницьке і православне лихоліття, бо комуністи завтра не будуть такі, як нині, бо ті, що нині, далеко вже не такі, як вчера! Підкреслюю, що це не моя особиста думка, але загалу вірних. А тим часом знаєте, що хто би то не був, якщо на його смерть чекають збоку, то неприємна річ. Тому жийте на здоров’я, але дайте і нам бодай животіти.