Йосиф Сліпий - Спомини

13. Зокрема щодо Вас, громадянине міністер, то Ви безбожник, і яка Вам рація поборювати католицизм, а боронити православія? Ви ж в ніщо не вірите, і Вам навіть якось не випадає виступати в ролі апологета і оборонця Московської патріярхії і московського православія. Цього не робив навіть провід Міністерства внутрішніх справ 1953 p., хоч то все-таки їх патріярхія! Нема нині розумного комуніста не тільки на Україні, але і в Радянському Союзі, що хотів би повторити акти з 1945 і 1946 р. Вони задорого коштували Радянському Союзу, зокрема Радянській Україні. Скільки трупів і скільки це нашкодило державі і тут, і за кордоном. Не диво, що багато провідних комуністів признає одверто, і то не тільки в Москві, але і в Києві: ми поповнили похибку — нас обманули. Очевидно, треба це для добра держави направити, а направити похибку приносить кожному тільки честь і славу! І направити її легко! Радянська Україна признає ще Католицьку Церкву, отже, признає і Українську Католицьку Церкву. Конституція дає свободу совісти і реліґії, отже, вірні самі чинять, як самі вважають за добре, і відповідно до того займають свої Церкви. Так було вже постановлено 1953 р. в Москві. Впрочім, подрібно можна це ще обговорити. В таких справах не може рішати, а навіть підтвердити яка-небудь агітка, але основні студії і розумна, оглядна, спокійна державна політика.

14. Я аж тепер добре розумію, чому в Москві провід міністерства так бажав мати мою “Історію Вселенської Церкви на Україні і загалом в Радянському Союзі”, яка дала ніби нагоду до мойого поновного арешту і засуду на 7 літ в тюрмі і ляґерах. Вони слушно хотіли знати, як ми, греко-католики, обосновуємо існування нашої Греко-Католицької Церкви, на чому опираємо її і чим боронимо правність її в історії.

15. На кінець прохаю дуже звільнити мене від ведення дальшої дискусії таким способом. Це понад мої фізичні сили. Ви знаєте, що я так мучусь і караюся вже 25 літ, почавши від 1937 p., коли-то після пацифікації почалась манія атентатів, а опісля війна з своїми страхіттями, арешти, ставлення під “стенку” (я стояв кілька разів не тільки під більшовицькою, але і під польською, грозило мені і Ґестапо), важкі тюрми, каторги і ін. А при тому коли була тільки сяка-така можливість, я мусів виповнювати свої обов’язки, самі про себе дуже важкі. Я можу вислухати спокійно Ваші закиди, заміти і запити і дещо пізнійше, на бажання, відповісти на них усно чи письменно, але в розважний спосіб. А так це Сизифова праця [799]— черпати ситом воду. Мій вік не є вже такий видержливий, і такі процедури я переходив на слідствах. Я розумію, для Вас це може бути і розривка в теперішніх літах і вигідних умовинах. Ви можете не відчувати жодного тягару, а мене все це болить — і кожне шорстке слово. Я вже представляв, що ми не в Академії Наук на рівних правах, що ми неспівмірні величини під кожним оглядом. Ви — Міністер, а я — каторжник без жодних прав. Я — науковець, не політик, а митрополит, а Ви — не науковець, а політичний керівник з фізичною силою в руках. З позиції сили, як кажуть, не вмію говорити. А крім того, я приходжу з тюрми і вертаю в тюрму, виїхав з тюрми і заїхав до тюрми. І так вже, слава Богу, 17 літ, і завжди під автоматами. Один із Ваших начальників сказав: “Якщо би так попало на інших, то з його костей не було би вже сліду”. А такі умовини не дуже-то сприяють якій-небудь науковій праці. Слушно відповів предс. Хрущов американцям: “Якщо би вас обставив не десятками, а сотнями баз, як би ви себе тоді почували?” Si parva magnis comparare liceat [800], то можна це і в нашому випадку примінити у великій мірі. Ваші начальники — і ті, що мене везли, і ті, що мене приймали, — однозгідно запевнювали мене, що не хочуть мене убивати, але якось рішити справу. І усе окруження і умовини так діють пригноблююче і депримуюче, що я впрост вгинаюся. Я їхав до лікаря недужий, не спавши ніч, на лікування, а Ви, громадянине міністер, перейняли мене на своє “исправление” [801]. Кілька годин зариваючої, прикрої не так дискусії, як оборони від смерти — це навіть для кожного здорового науковця виснажуюча праця, не то для мене, хирляка, чи, по-ляґерному, доходяги.

Я переконався, що Ви, і Московське, і Київське КҐБ не здаєте собі справи, що то таке тюрма і ляґер, бо в них Ви не сиділи, а якщо хто і попав, то не вертав вже на своє давнє місце. Мені не раз говорили ув’язнені слідчі, і прокурори, і військові офіцери: “Ми не припускали, що тюрма і ляґер такі страшні!” Їм не одному розчерепили голову.

У 1953 році приїхали були до мене на Потьму полковники МВД в Москві. Вони принесли, як звичайно, чеколяду і харчі і давай зі мною заводити дискусію про тодішню енунціяцію Радянського правительства до всіх держав світу: “Що ви про то думаєте і про інше?” На це я відповів: “Високоповажні громадяни полковники, зрозумійте, що я ледве дихаю, навіть покріпившись. Я ж не маю тих сил, що ви. Ви приїхали в силі віку і з найкращих умовин волі. Крім того, я не виходжу з відпочинкового дому, але з тюрми. До того ж я не мав тут свого кабінету з телефонами і секретарями для інформації. Хіба час від часу, з трудом, зарву якусь ґазету”. Та мимо того я порівняв їх обидві відозви — і Сталіна, і нового уряду — і виказав, що їх остання стоїть далеко вище, далеко ліпше зредаґована і приємливіша для всіх контрагентів. І вони були дуже вдоволені. Крім того я з місця написав їм і доповідь, з якої в Москві були дуже вдоволені. Але то мало товариську, невимушену, лагідну форму і характер, і мене так дуже не вичерпувало. І щонайменше — то не була розмова з ворогом народу.