Йосиф Сліпий - Спомини

Ввиду того, питаю тепер: чому ж Ви не монтували того церковно-політичного блоку східняцького напряму, за що чините мені як преставникові Греко-Католицької Церкви великий, а навіть непростимий докір в своєму діялектичному пориві? Хіба, ми не Ґонта, щоби поборювати свій католицизм, а навіть католицьку віру в поляків! Ще раз повторюю, що, абстрагуючи від нашого католицького становища і католицької віри, які заборонюють нам братися за таке грішне діло, не ми, але навіть якщо би і Ви самі хотіли були монтувати (творити) такий історичний блок проти Католицької Церкви, то він вийшов би на тлі не тільки XVI і XVII ст., але загалом в нашому усьому довоєнному минулому, дуже дряхлий — здається, гірший, ніж теперішнє НАТО!

Отже, не можна своїх теперішніх церковно-політичних концепцій пакувати в XVI і XVII ст. Очевидно, я виразно застерігаюсь щодо теперішніх умовин Радянської України і Радянського Союзу та їх зв’язку. Це оставляю виразно поза границями нинішньої дискусії.

9. Що поляки — наші політичні вороги, це для нашої Католицької Церкви не має суттєвого значіння. В Католицькій Церкві всі народності і їх інтереси стираються, а навіть часом зударяються. Але вони всі справді співіснують в Католицькій Церкві співіснуванням, за яким Ви тепер побиваєтесь на політичному форумі. Поляки мали свої інспірації та претенсії щодо Унії — то правда, але на них завелися і розчарувались, бо Унія не спольщила. Боже Провидіння в судьбі історії призначило нам жити з поляками в одній державі кілька століть. Але це нам не перешкоджувало, а навпаки — навіть часом помагало бути католиками. Католицька віра нас зближувала до поляків, а їх гамувала в їхній ворожнечі до нас. І так вона нас годила в найважчих життєвих справах та непорозуміннях і притуплювала національний шовінізм, бодай до деякої міри, скріплюючи більше зрівноважені елементи. З другого боку, католицька віра піддержувала нашу національну свідомість і не дала нам ніколи зденаціоналізуватись і винародовитись. Слушно називали Західню Україну в Києві за царських часів П’ємонтом України. І дуже справедливо, реасумуючи історію цього, говорив д-р Кость Левицький, котрого в Москві називали лідером, вітаючи український Радянський Уряд у Львові 1939 p., що не мали би ви кого нині освободжувати і подавати кому братню руку, якщо би не Греко-Католицька Церква. Вона ніколи не була ворогом українського народу, котрим тепер хочуть її робити.

Не треба при тому забувати і два дуже важні факти. Вам добре відомо, громадянине міністер, що слідство проти мене було ведене 1946 р. також і в тому напрямі і під тим кутом (аспектом), щоби висвітлити, який вплив мала наша Церква на нарід за польської і австрійської держави. І то не лише мене, але і інших допитувано в тій справі і в такий спосіб. Ви можете легко провірити щодо мене питання (вопросы) слідчого Майорова і мої відповіді, а вони були ставлені ним певно не від себе, але з вищого поручения. Впрочім, сам він мало визнавався в наших церковних справах, і так мені було навіть сказано при деяких запитах, а пізніше і в Москві.

Крім того, вже передше, 1944 p., в листопаді або грудні, вже не пам’ятаю точно, в часі побуту моєї делеґації в Москві в справі признання Греко-Католицької Церкви, зайшов такий знаменний факт. Делеґацію очолював архимандрит д-р Климентій Шептицький, а в її склад входив, між іншими, і Костельник. Після проголошеного признання Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі предсідником Комітету Полянським Ґенеральний штаб в Москві запросив делеґацію до себе. В часі розмови, а пізніше і гостини головуючий ґенерал заінавґурував дебату таким вступом: “Ми знаємо, що ваша Церква мала і має великий вплив в народі. Чи не міг би Ваш митрополит вплинути на Шухевича, щоби він перестав воювати з нами. Ми можемо його розбити, але нам не випадає воювати за Західню Україну”.

І пішла довга дебата, як це зробити. І переговори з Шухевичем Ґенеральний штаб почав за нашим посередництвом. Тоді, отже, справа стояла так, а тепер нова теза звучить, що ми — “давні і запеклі вороги народу”. Вірте мені, громадянине міністер, що так воно не було ніколи і не є. Я не слухаю аґітки, бо аґітка аґіткою, але беру ваші слова, докори, громадянине міністер, як члена правительства Радянської України, і на них відповідаю. Ви не хотіли тоді того впливу Церкви, але він би Вам також добре придався!

Не дуже-то так давно були в мене в ляґері люди з високого державного стажу з деякими справами і предложеннями. Вони знали, прецінь, добре, хто я, але зовсім не відносились до мене як до ворога народу. Навіть тіні того не було, а виділи в мені радше жертву політичної констеляції. Вони виложили своє, я дав відповідь. А коли я, між іншим, завважив, що слідчі є іншого погляду, ніж вони, то почув такі рішучі слова: “Нехай слідчі до того (дипломатії) не мішаються, то не їх справа”. Ми говорили довше, і вони прохали о строгий секрет. І хоч моя відповідь була неґативна, то, борони Господи, щоби вони мені сказали на те якесь прикре слово негодування, але навіть не ужили якогось нечемного вислову.