Йосиф Сліпий - Спомини

11. На кінець прохаю вислухати цих написаних слів як обвиненої сторони, бо “ audiatur et altera pars ”! [775]Комуністи-безбожники не можуть розуміти реліґійної справи і не відчувають, як ми невимовно терпимо і горюємо. Одні кажуть, що Греко-Католицька Церква не існує, тоді тим більше нема причини продовжувати заборони і боятися якихось неприхильностей від недобитків. Хай собі вірять і моляться в своїх Церквах, які вони побудували. Другі кажуть: “Дозволити вам Греко-Католицьку Церкву, то ви завтра перевернете увесь Радянський Союз”. Страхи на ляхи! Lieb’ Vaterland, magst ruhig sein! [776]Будь спокійна, Батьківщино, нема жодної небезпеки. Тому думаю, що 44-річний досвід Радянської держави промовлює за тим, щоби не виключувати з республіканського життя української католицької Церкви, як не виключені інші віроісповідання на Україні. Вона зовсім не стоїть на перешкоді введення комунізму. Того вимагає і державний хлопський розум!

Тому з становища льояльного громадянина, хоч і пишу це як довголітній каторжник-в’язень, прохаю дуже Вас, високоповажний Перший секретар, перевірити ще раз справу Української Католицької Церкви в Радянській Україні і привернути її давні права, які вона набула і посідала до 1946 р. і не юридично, а тільки адміністративно стратила.

Прохаю прийняти вислови належної пошани.

Січень, 1961 [777]

Йосиф Сліпий, митр.

Високоповажний громадянине міністер,

Прохаю о хвилину терпеливости, а я даю, згідно з Вашим бажанням, відповідь на порушені Вами питання:

1. Не можна переносити теперішних політично-церковних концепцій на XVI і XVII ст., бо це був би грубий анахронізм. Інша річ, я хотів би, щоби воно було так колись, а інша, як воно в дійсності малося. Треба знати історію глибше і подрібніше, і тоді вже можна робити якісь висновки. Поверховість веде до хибних заключень (висновків), а діялектична острота нічого тут не помагає.

2. При відновленні Уній ходило в першу чергу (чого Ви не берете зовсім під увагу) о єдність Церкви, якої вимагає Христос. Керулярівський розлам — то було переходове надужиття і проступок проти науки Христа. Його піддержувати в Церкві є гріхом, і за всяку ціну і завжди треба його усувати. Це і найважніший, і найголовніший мотив в кожній Унії, а зокрема при заключенні Берестейської Унії 1596 р.

3. Нез’єдинена Православна Церква на Україні, Білорусії і Москві знаходилась в XVI ст. в жахливому занедбанні і упадкові. Одинокий вихід було привернути єдність з Католицькою Церквою, котра цвіла, розвивалась і могутніла. І справді, в тій єдності наша Церква двигнулася, і то сейчас, від самого початку її з’єдинення, а з тим почалось і її відродження. Це признавали православні братства і в тому дусі писали до Царгородського патріярха. А ще кращим свідоцтвом на те є становище колись нез’єдиненого, а опісля наверненого греко-католика Мелетія Смотрицького. А він був найспосібнішою і найінтеліґентнішою людиною на тодішній Русі. Що різні сусіди хотіли тоді спекти свою печеню, це не має суттєвого значіння. Двигнення культури і освіти — це окрема глава історії з’єднання, і про це існує вікова величезна полемічна література, що розбирає всі спірні питання і висвілює навіть і цю порушену Вами квестію, що і бідняки могли користати в церковних школах з освіти, очевидно, як на тодішні відносини, лише в меншій мірі. І так Нестор був бідняк, але геніяльний історик, і дуже багато інших прикладів. В монастирях не було суспільних кляс — князь, боярин, смерд і простолюдин були там рівні. Це признають і радянські історики!

4. Щодо створення якогось “східняцького” блоку, про який Ви, громадянине міністер, говорили, всіх церковних східняків проти католиків і поляків, то не може бути і мови, незважаючи навіть на те, що католик не буде поборювати католика, це фантом і привид! Самі українські православні не хотіли тоді за жодну ціну єднатись з московськими православними. Про греко-католиків нема вже що й говорити! Україна не хотіла признавати і не признавала Московського патріярхату (основаного 1588 р.) сто літ і навіть ще після Переяславської унії, і то ні митрополити Петро Могила і Сильвестр Косів, ні Могилянська академія. Аж при кінці XVII ст. (в 1686 p.), отже, після столітнього існування Московського патріярха, Московський патріярх поставив при помочі царя свого митрополита в Києві (1686 p.), і то тільки під умовою, що признає його зверхність. Очевидно, проти того були демонстрації на Україні і Білорусі!