Йосиф Сліпий - Спомини

Коли нез’єдинені православні єрархи в Києві не раз і не два вихваляли польське військо як рицарське і громили козаків як розбишак (Старушич і інші [772]), писали свої твори по-польськи, то опоганюваний св. Йосафат Кунцевич писав свої твори по-українськи з білоруською мовною домішкою і боронив відважно своїх прав перед канцлером Львом Сапігою [773].

В часі полемічної доби митрополити Петро Могила і Сильвестер Косів були прихильниками єдности Церкви, й архиєп. Мелетій Смотрицький, найспосібніший, найвище образований, але і найзавзятіший противник Унії, вкінці переконався про своє ложне становище і став греко-католиком. Богдан Хмельницький зробив фатальну політичну помилку, що проголосив уніятів своїми ворогами замість втягнути їх до будови своєї держави і зробити з них остою і забороло національности проти напору поляків на Україну і польщення українців, чим вони в дійсності і пізніше стали і були. Коли вони вже є католиками грецького (візантійсько-українського) обряду, то не треба вже більше окатоличувати латинським обрядом і тим самим польщити, так арґументували наші владики в Римі і так говорили Папи полякам. Тому поляки ненавиділи Унію. Причиною такого неґативного становища Богдана могла бути особиста ураза, що його зрадила полька-католичка. Але при чому тут греко-католики? Неприхильне становище до Унії він виніс, здається, з польських шкіл. Козаки не орієнтувалися в ситуації і не хотіли в своїй узкоглядності і впертості цього зрозуміти. Хіба Залізняк і Ґонта — то не типи такого політичного примітивізму, а то і чудацтва: убити своїх синів, тому що вони католики, і ночію викрадати їх тіла, плакати і хоронити їх?

У 1720 р. на Соборі в Замостю нас, греко-католиків, було 14 мільйонів. Але цар Петро І і його наслідники з амбіцій самовластя стали нищити нашу Церкву. Прийшли кроваві переслідування на Холмщині і Підляшшю, внаслідок чого кілька мільйонів українців, що віками держали українські кордони, перейшли на латинський обряд, який був дозволений царською владою, як і нині в Радянській Україні, спольщились і пропали раз назавжди для української нації. Осталась частина на Західній Україні під Австрією, а опісля Польщею, що скріпила і розвинула свою Греко-Католицьку Церкву і вдержала весь нарід в українській свідомості. Нам невимовно прикро і жалко, чому нам, діждавшимся освободження від польського ярма і злуки з Радянською Соборною Україною, народна радянська влада вступила крок в крок в сліди царського самовластя і несе нам загибіль і смерть?

10. В зв’язку із сказаним я зверну увагу на ще один момент із сучасних умовин. Щораз частіше в радіо і печаті чути і видіти вістки, що німці жадають від поляків ревізії границь Одер-Найс33 [774]. Їх починають піддержувати в тому й інші держави. Воно, вправді, нині неможливе, але не є абсолютно неправдоподібне, що може створитись така ситуація, — і це я чув від дуже розумних поляків, — що вони будуть примушені для вдержання всесвітнього миру відступити німцям деякі західні території. За те, очевидно, зажадають рекомпенсати на Сході, конкретно — Львова і зв’язаних з ним областей Галичини і Волині. Здається, що ще тепер виходить — а давніше зовсім певно — польська Газета “Lwów-Wilno” (“Львів-Вільно”). Значить, всі поляки на кулі земській є одної думки — відібрати давні українські і білоруські терени, які колись часово поневолі належали до Польщі. В міністерстві в Москві 1953 р. один ґенерал проводу (руководства) сказав мені, між іншим: “Ви повинні нам бути вдячні, що ми злучили вам українські землі”. На то відповів я: “Навіть дуже вдячні, але невдячні за те, що Ви відступили Холм, Перемишль, Сянок Польщі, а Пряшів — Чехословаччині”. Тоді я почув таке: “Треба Вам було бути на переговорах в справі усталення границь між Радянським Союзом і Польщею. Поляки, і то поляки-комуністи, за всяку ціну жадали Львова!” “Чому б ні, — додав я, — може ще і Києва?” Я чув і тепер від поляків: “Київ належав до нас”. Насувається само з себе питання, пощо штовхати, хоч би й не хотячи і не вмисно, західних українців заглядати до Польщі? Бо ніде правди діти, що негодування, явне і тайне, з приводу ліквідації Греко-Католицької Церкви було і є. Під реліґійним оглядом буде рішучо легше, як воно тепер, а під національним [оглядом] не буде вже, як було. Не ті часи! Так чув я не від одного, хоч я сам є особисто іншої думки. То була би благодать!

Я пригадую ще один такий інцидент-випадок. Коли 1944 р. розложилися радянські війська в парку внизу св. Юра, збігся нарід і став говорити з військовими: як то буде тепер? Офіцери запевнювали, що воно буде рішуче інакше, як було в 1939–1941 pp. Один полковник чи ґенерал, не пам’ятаю добре, сказав прилюдно при тій нагоді: “То дивно, як за так короткий час можна було собі так зразити увесь нарід”. Впрочім, і мені самому заявив і мене запевнював предсідатель Комітету для реліґійних справ в Києві при Раді Міністрів в 1944 р. після смерти митр. Андрея Шептицького, що “забудьте те, що було, воно не вернеться”. Вам будуть підчинені вірні Греко-Католицької Церкви в Польщі, бо ми хочемо мати зв’язок і вплив на них, одержите друкарню, будинки Академії і інші вольності і полегші”. А це було вже після всяких інкримінацій священства за участь з німцями і націоналістами. За мене як митрополита вже, хіба, не повторювано жодних виступів проти радянської влади і не могло цього бути. Ні німців, ні націоналістів не було! А мимо того, не минув рік, як небозвід затягнувся, всі обіцянки і запевнення пропали, а я опинився в тюрмі як найбільший злочинець, для котрого ладжено шибеницю на площі св. Юра. Сам предсідатель аж за голову брався, коли довідався про те. Так переказували мені в тюрмі. А один слідчий сказав сам до мене, що ми не могли скорше братись до антицерковної акції, бо не були певні побіди. Я не висказую при тому своїх власних міркувань, але повторюю відомості про об’єктивні факти, які ще в пам’яті всіх і які все-таки домагаються якоїсь поправи і мінімального задосить учинення, коли вже все успокоїлось і нема жодної державної небезпеки.