Йосиф Сліпий - Спомини

8. В УРСР є признані католики латинського обряду, нез’єдинені православні, протестанти, євреї, мусульмани, баптисти й інші. Була би признана і наша Католицька Церква візантійсько-українського обряду. За що ж вона нині викинена за пліт? На моє здивування, я почув на розмові з оперативним начальником відповідь: “Тому що вона ділить український нарід”. На милість Бога! Найперше, Українська Республіка є безбожницька і для неї такий реліґійний поділ байдужий! Вірте собі, в що хочете, будьте тільки добрими громадянами. По-друге, якщо правда, що Греко-Католицька Церква ділить український нарід, то його ділять і всі інші реліґії, признані в УРСР, а мимо того вони допущені і признані державою. Крім того, в кожній, навіть однонаціональній державі є звичайно дві або більше різних реліґій, і вони зовсім не загрожують державній силі. Так в Німеччині є католики і протестанти, так у Франції, Анґлії, так в Сполучених Державах, Чехії, Голляндії і в багатьох інших державах. Чому якраз ця Греко-Католицька Церква мала би загрожувати потузі Радянської України в її теперішньому зеніті? А вже ж ця Церква вдержала український нарід перед його винародовленням на Західній Україні. Коли д-р Кость Левицький, бувший президент міністрів галицької України, що переговорював з радянськими представниками у Відні, вітав 1939 р. радянську владу у Львові, сказав, між іншим, такі пропам’ятні слова: “Як радує нас незмірно освободження від польського іга, так тривожить нас доля нашої Греко-Католицької Церкви, якій наш нарід має стільки до завдячення. Бо якщо би не вона, то не мали би Ви вже кого освободжувати”. На те була тільки прикра відповідь: “Нам Церкви не треба”. А може, завважите, громадянине Перший секретар, що її вплив Вам в політичному житті тепер вже не потрібний. Тоді вона не буде Вам з ним накидатися. Всі закиди про неробство, здирство, дармоїдство і таке інше нашого духовенства — увесь цей “український й православний арсенал” — у відношенні до нашого духовенства на Західній Україні не має жодного, навіть найменшого примінення. А вже ж безсторонній суд 8-тисячолітньої історії говорить, що опоганений і опльований нині священик був і є добродієм людства!

9. А може, повторить тут хто давню казку, видуману царськими істориками і повторювану, на жаль, радянськими істориками, що Унія — то інтруз на українських землях і польська, зокрема, єзуїтська, інтрига, що це головорізня, як мені сказано кілька днів тому? Щоб на те відповісти, прошу дозволити мені, фаховому історикові, на коротку історичну деґресію.

У своїй “Історії Вселенської Церкви на Україні” я виказав, що перші початки християнства датуються в нас від ап. Андрія, десь від 50-х років по Христі. Наш геніяльний літописець Нестор оповів це найдавніше передання в католицькій версії, а саме, що св. Андрій, перемандрувавши Україну, пішов на північ до Новгорода, а звідтам до Риму, до св. Петра, щоби здати звіт із своєї діяльности на Русі. Цю саму вселенську католицьку віру проповідували дальше нашим предкам-скифам Андрієві учні і засланий до Херсонесу св. Климентій, Папа Римський, котрого мощі з Херсонесу перевіз до Києва Володимир Великий, а Ярослав Мудрий казав умістити його образ (ікону) на абсиді, виложеній мозаїкою, Київської Софії разом з 12-ма апостолами. Пізнійше проповідував ту саму католицьку віру на українських нинішніх землях св. Мартин Папа. Церковна єдність вдержалась на Русі і в пізніших століттях, тому що до 1054 р. існувала тільки одна Христова Церква на Сході і Заході. Ми маємо виразні політичні свідоцтва про зносини в церковних справах нашої великої княгині Ольги і її сина Ярополка з німецькими цісарями Оттонами, тодішніми носіями католицької віри на Заході. Володимир Великий приймав три рази послів Папи Римського “з честю і любов’ю”, котрих для більшої гідности супроводжували польські і угорські, а мабуть, і чеські посли, і Володимир сам посилав кілька разів своїх послів до Риму. Впрочім, вже за Ярополка приходили посли з Риму. Дальше подружжя наших князів і княгинь з католицькими королівськими та імператорськими родами Польщі, Угорщини, Чехословакії, Німеччини, Франції й інших. Що дочка Володимира Мономаха була замужна за англійським королем, а сам Володимир Мономах був жонатий з Ґітою, англійською королівною — це пригадував недавно київлянам таки в Києві англійський прем’єр-міністр Мекмиллан [769]. Вибір, незалежно від Константинопольських патріярхів, київських митрополитів Іларіона (1051) і Клима Смолятича (1147), поставленого головою, мощами Папи Климентія [770], найбільше образованої тоді людини на Русі, введені свята і пости під римським впливом — все це, хіба [771], достаточні докази на єдність одної Вселенської Соборної Католицької Церкви на Русі-Україні. Після Керулярівського розламу (схизми) 1054 р. то папські посли ще вертали безпечно через прихильну собі Русь-Україну. Київські митрополити, греки з роду і ставленики Константинопольських патріярхів-керулярівців, стали проповідувати розлам Церкви і на Русі. Це особливо зазначується після смерти Володимира Мономаха (†1129). Одначе і в тих часах не бракує в нас оборонців єдности з Римською Церквою, як згаданий митрополит Клим Смолятич (поставлений 1147), що не признавав Царгородського патріярха, митр. Петро Акерович, учасник Вселенського собору в Ліоні 1245 p., митр. Кипріян з часів великого князівства Литовського, митр. Герасим, митр. Григорій Цамблак на Соборі в Констанці (1417), митр. Ісидор на Фльорентійському Соборі (1439) і в кінці Берестейська унія 1596 р. Не можна поминути також і іменованих Папами русько-українських королів Ізяслава, його сина Ярополка, короля Данила Галицького, не кажучи вже про пізнійших галицьких королів. Все це надто маркантні дороговкази пройденого шляху Греко-Католицької Церкви в історії України. “Я не вводжу нічого нового, — говорив митр. Іпатій Потій, — але зберігаю ту церковну єдність, яку передали нам наші батьки-предки”. Митр. Іпатій Потій і митр. Йосиф Рутський бували в Києві. Навіть митр. Рутський погодився був з митр. Петром Могилою і хотів його признати патріярхом, якщо би він признав Папу. На перешкоді станули козаки.