Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Є такі, але… Але не будемо відволікатися… гм-гм… нетиповими випадками.

Отож у червні справжні грибівники у згадуваних уже організаціях починають частіше од звичайного робити п’ятихвилинні перекури по півгодини, стають якісь неспокійні, по-змовницьки перешіптуються у закутках коридорів, гудуть, щось доводячи одне одному, і, зрештою, наелектризованою вервечкою сунуть у профком.

– Так що жито вже той… колос викидає. А під час колосіння з’являються гриби, що звуться колосовиками – білі, підосичники, підберезовики…

І тут голова профкому вчасно згадує, що вже минуло півроку, а він ще не провів жодного культмасового заходу, а звітувати ж колись доведеться…

Перший автобус у грибне царство!

І хоч буде він у суботу, а вже в понеділок, вівторок чи й у середу ентузіасти бігають зі списками в руках. І хто тільки не записується у той список! Навіть ті, хто не в змозі гриба від пенька відрізнити! Записуються сім’ями – з дітьми, тещами, з кімнатними собачками… Голова профкому в розпачі: записалося аж на три автобуси, а тут хоч би один вибити.

Грибівники (бувалі) преспокійно собі посміхаються, бо з досвіду знають: скільки б не записувалось, а прийде вранці в суботу рівно половина, півавтобуса, і шофер ще буде дорогою чужаків на ясир підбирати…

Та ось уже все позаду: і збирання, і сперечання, куди їхати (у Знам’янку, Солоний Лиман, у Василівку чи, зрештою, у Чернеччину), і сама поїздка, і все, все… Автобус зупиняється під могутніми, заледве чи не віковими соснами, і грибівники якусь мить слухають тишу.

Що за тиша, що за тиша! Аж у вухах дзвенить… Неймовірна, густа, запашна лісова тиша, про існування якої вже давним-давно забули у місті. Тільки шум сосен та далеке кумкання жаб на Самарі, та духмяне повітря, та сонце, та небо, та…

І ось із автобуса (ніби він мав злітати у повітря) горохом сипонули.

– Гей, гей, товариші!.. Для тих, хто вперше… Щоб не заблукати – назад, до автобуса, повертайтесь за сонцем. Збір о третій…

Не дослухали, штурмовими лавами кинулись у ліс – із корзинами, господарчими сумками, з відрами, ящиками і ще з бозна-якою тарою в руках. І всі врозтіч одне від одного. Це щоб сусіда поперед тебе гриба не вхопив, щоб самому знайти таке місце, де… Ех, якби так до своїх робочих місць поспішали!..

А ви собі з сином (перший-бо раз на грибах, ач, як підстрибує) та корзиною (…надцятий раз на грибах!) поволеньки пішли піщаними пагорбами, де там і тут сосни, як щогли, стоять. І шумлять вони десь там, у голубому піднебессі, і за їхні верховіття, наче вітрила, білі хмарки позачіплялися…

І ніби й не було гамірливого міста, роботи, щоденних клопотів. Ніби хтось вас на руки взяв, підняв і легенько так поніс, поніс, по-о-ніс… І з ваших пліч, серця, печінки, селезінки, нирок – наче по доброму пуду поспадало.

– Тату, а що ото по землі стелеться?

– Молодило, синку.

– Ой, як смішно його звуть… Молоди-ило. А ото що цвіте?

– Безсмертники.

– А ото… червоненьке… на лапки схоже?

– А то рідний брат безсмертника. Так і зветься: котячі лапки.

– А біля ромашки що цвіте?

– Гвоздика польова.

– А ото… голубеньке?

– Ото… Та що це ти, як найнявся? Грибів щось не видно, а мусять же бути! Жито цвіте.

У березняку вас зустрічає перший комарик: дзззз…

– Дзижчиш? – ви до нього так лагідно, доброзичливо. – А чому? Бо живеш ти, комарику, серед природи, і нерви у тебе міцні, і валер’янку, мабуть, ночами не п’єш… А побув би ти на моєму місці, то не дзижчав би, а – гавкав.

І зненацька почувся синів крик.

Такий пронизливий-дзвінкий, що ви, жахнувшись, у два стрибки опиняєтесь біля нього, готові стати на смертний герць, аби врятувати малого від негаданої біди.

А синок навпочіпки присів, а перед ним – гриб.

Білий!!!

З добре відро завбільшки (принаймні так вам здалося в першу мить).

– Хапай його, хапай! – кричить син.

– Спокійно, спокійно, – а в самого руки тремтять. – Оце повезло. Спо… Нікуди він від нас не втече…

Та гриб од вас… утік. Власне, розсипався, тільки-но ви до нього доторкнулися.

– Пізно-о-о знайшли-и… – ледь не плачете ви. – Черва першою встигла. З тиждень раніше – і був би наш.

Чимдалі заглиблюєтесь у ліс, тим більше і більше переконуєтесь, що грибів… немає. Зате є комарі. Той ідилічно-пасторальний комарик, до якого ви так ніжно щебетали кілька хвилин тому, тепер видається вам райдужним метеликом, бо попереду не комарі, а – вовки! Щоправда, спершу ви ніби делікатно відмахуєтесь від них, як од чогось несуттєвого, дріб’язкового, не вартого уваги.