Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

– Ой, лишенько!.. Ой, людоньки, та що ж ви збираєте?

Оглянулись – бабуся з повним фартухом звіробою.

– Як – що? Гриби.

– Та які ж то гриби? – сумно-пресумно бабуся. – То ж – поганки.

– А ви не наговорюйте на хороший гриб! – сердито кинув авторів приятель. – У Франції, щоб ви знали, дуже люблять гриби-зонти, смажені з маслом.

– Так то ж у Хранції, – стоїть на своєму стара. – А це у нас…

– І в кулінарії вони високо цінуються. Є навіть страва: смажені гриби-зонти.

– Так то ж у кулінарії, – вперто гне своє стара. – А це у нас…

– А знаєте, бабусю, – весело ви їй, – що ці гриби-зонти у тундрі виростають, вищі за берези?

– Тю!.. – стара аж відсахнулась. – Як це він за березу вищий?

– А так… Берези там карликові, сантиметрів по п’ятдесят висотою, от і виходить, що вони вищі за берези.

– Піду я краще звіробій збирати, – вирішує стара. – А ви, як жити хочете, то не чіпайте тих зонтів. Бо у Хранції чи в кулінарії вони, може, й той… а у нас не той… У нас їх ніхто й пальцем не чіпає. І вам не раджу, бо вас жінки і в хату не пустять з такими грибами.

Дружина вас, щоправда, в квартиру впустила, хоча й високо здійняла брови на лоба.

– Оце такі, вибач, гриби?

– Білі – червою побиті, сироїжки знаходили, але старі та сухі. А зонти нічого, дружно вродили, здорові такі.

– Радий, що здорові, – дружина обережно (самим лише пальцем) торкається гриба. – А вони, бува, не отруйні?

– Ну що ти! – ви аж образились. – За кого ти мене маєш? Та щоб я отруйні гриби… І для кого? Для єдиної, коханої дружини? Ні, ти мене просто ображаєш!

– А що в довідниках пишуть? – не слухає вас дружина.

– Що дуже смачні. А не збирають їх через незнання.

– Хто пише? – прискіпливо дружина.

– Хто-хто… Автор.

– А той автор сам зонти їсть чи тільки пише? – і по хвилі: – Спасибі, але я не їм що попало!

Коли це двері – рип! – сусід заходить. Обережно так заходить, сюди-туди насторожено зирк-зирк, ніби вулицю переходить.

– З грибами, дорогий сусіде. Чув, що вам здорово повезло.

– Ще б пак. Такі зонти!

– А-а… зонти… – обережно тягне сусід, очицями сюди-туди зирк-зирк. – Як-то кажуть, хоч і неважнецькі, а все ж грибочки… Гм… Бачу, гарнітур купили. Гм… По знайомству?.. Ну, бувайте. Та глядіть. Воно, може, ваші зонти і нічого, та… Он у вісімнадцятій квартирі чоловік з’їв і – баста!

– Що – з’їв? – не дуже чемно питаєте ви.

– Не знаю, бо в миску не заглядав. А тільки з’їв – і той… Перекинувся. Двох рочків до свого сторіччя не дотягнув. Отак воно…

І так само нечутно зникає, як і з’явився.

Дружина – категорично:

– Ти як знаєш, а я твоїх зонтів не їстиму і дітям не дам!

Смажите ви зонти самі. За всіма правилами кулінарного мистецтва: миєте, знімаєте із шляпок шкірку, обварюєте гриби окропом і нарізаєте шматочками. Кільцями ріжете цибулю і підсмажуєте її у маслі. А вже тоді, посоливши шматочки грибів, підсмажуєте і їх разом з цибулею. Як сік із грибів википить на сковороді – делікатес кулінарії – смажені гриби-зонти – готовий!

– Може, хоч посмакуєш? – миролюбиво до дружини. – Такі добрі, що й тарілку з ними з’їси.

– Чого б це я тарілки їла? – і по хвилі: – Не забувай, що у тебе двоє дітей.

– Спасибі за пораду!

…Серед ночі дружина – штовх під бік.

– Ти живий? Та чого ти мовчиш? Питаю, живий ти чи ні?

– Чого тобі? – схоплюєтесь ви.

– Живий… – полегшено дружина. – А то чую: уві сні регоче. Думаю, чи вже не від зонтів, бува?

– Приснилось, як ми тітку в автобус запихали.

– Гаразд, спи, штовхач, – дружина перевернулась з боку на бік. – Спи! Коли що – буди. А гриби, мабуть, усі поїв?

– Що ти! Там ще й тобі лишилося.

– Ну хіба що трошки вранці попробую. Та спи, спи…

І ви, засинаючи, щасливо посміхаєтесь. Як добре, що ви відкрили Присамар’я! Скільки ще у вас буде мандрівок у грибне царство!

Чи знайдете ви таку організацію (підприємство, НДІ, завод, фабрику, фірму, комбінат, управління, трест чи, зрештою, якусь там патріархальну контору), де б не було грибівників?

То грибів ви можете не знайти, а грибівники завжди знайдуться, бо їх (на відміну від грибів) щороку множиться усе густіше й густіше. Бо їх, грибівників (на відміну від грибів), ніхто по-браконьєрськи не знищує, а якщо яка компанія випадково й загубить одного-двох, то на загальному поголів’ї учасників пікніків це, на жаль, аж ніяк не позначиться… Тим більше, що загублені під ранок неодмінно виберуться з лісу і точнісінько навпроти села, себто – навпроти сільмагу…