Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

О пів на шосту висаджується братва в річпорту, де знаходиться автостанція № 2. А біля каси… Хоч і не підходь! Нервуєте (чи ж вистачить квитків на перший рейс?), тупцяєтесь. Та ось уже віконце, ось уже й квиток… «Стоячий». Ну, все, тепер – у Новомосковськ. Тобто спершу треба втиснутись у автобус зі своїм «стоячим». Втиснулись, зачепилися на п’ятачку. Рюкзак за спиною, правда, дверима защемило, але – пусте. Головне – їдемо. За грибним щастям…

Але вас чекає ще одне тяжке випробування.

У Новомосковську. Приїжджаєте туди за п’ять сьома, а на Василівку автобус іде від базару о сьомій, а до базару ще треба бігти. І грибівники біжать.

Прибігають.

На площу, що біля знаменитого дерев’яного собору, збудованого без єдиного цвяшка (незвичайний витвір козацько-селянських умільців, перетворений, на щастя, в музей), прибігаєте за лічені хвилини до відходу василівського автобуса. Того автобуса, що йде на присамарські села, до грибного щастя. І тут виявляється, що той єдиний автобус не гумовий і прийняти ще двох пасажирів аж ніяк не може. До всього ж, у дверях переповненого автобуса, що нагадує бочку з оселедцями, застрягла дебела чорноброва пишнотіла і взагалі – симпатична молодиця. Застрягла – і ні сюди ні туди. Незважаючи на підбадьорливі репліки шофера: «Куди, тітко, преш?!. Лізло б т-тебе!..» – молодиця влізти в автобус усе ж не може і лише кричить шоферу: «Чи ж тобі повилазило, куди я лізу? В автобус твій клятий лізу!..»

І тоді гуманний автор і його не менш гуманний приятель вирішили допомогти безпорадній молодиці (не без вигоди, звичайно, для себе). Адже, запхнувши тітку в автобус, сподівалися влізти й самі.

Енергійно й рішуче поплювавши на руки, авторів приятель, відійшовши подалі від автобуса, затягнув тугіше пояс і, набираючи швидкість, тараном врізався в тітку (автор навіть очі з ляку на мить заплющив, з жахом думаючи, що тітка зараз вилетить по той бік автобуса – та не сама, а з десятком пасажирів). Але вона тільки в’їдливо буркнула на адресу мужчин узагалі, що вони, мовляв, зараз перевелися на нінащо, от раніше були…

– Ах, так?!! – вигукнув автор, ображений шпилькою молодички, пущеною на всіх присутніх мужчин. – Ну, постривай!..

Удвох із приятелем автор, упершись ногами в бруківку, щосили почав запихати молодичку, та так, що аж автобус, захитавшись, поповз боком… І молодичка начебто почала піддаватись і потроху втрамбовуватись в автобус. Це надихнуло автора новою наснагою. По якомусь часі, захекані, вкриті потом, автор та його приятель таки запхали симпатичну молодичку в автобус і хотіли, не переводячи подиху, втиснутись і самі, але дверці зненацька – хлоп! – зачинилися, й автобус поїхав, прищемивши тітчину спідницю… Поїхав у Присамар’я. Автор та його приятель, відхекуючись, зосталися ні з чим… Наступний автобус мав іти десь о другій годині дня, а то вже не те.

– Як тобі це подобається? – звернувся обурений автор до свого розгубленого приятеля. – Устати ні світ ні зоря, з таким трудом дістатися до Новомосковська і – для чого? Щоби запхати в автобус якусь тітку? Теж мені… самодіяльні штовхачі!..

Відкриття Присамар’я зривалось.

Чим би все це закінчилося – невідомо, але тут трапився «лівак». Здерши з автора та його приятеля заледве чи не по дві шкури, він підкинув їх до Губинихи, далі якийсь дідок конячиною підвіз, потім ішли пішки, і насамкінець нас підвіз у причепі з бідонами колгоспний «Бєларусь». Так ми й дісталися нарешті до Івано-Михайлівки, симпатичного села, що розкинулося в зелених балках понад Самарою.

Та ось ми вже за селом, на луках, ось уже по той бік Самари, на піщаній дорозі, що стелеться серед струнких сосон. На повні груди п’ємо повітря і тишу, і ще щось таке, що й словами передати не можна. А білий світ з усіма його клопотами-турботами залишився там, по той бік Самари. Йдемо притихлі, переповнені солодко-щемним хвилюванням: хто ж нас зустріне першим у грибному царстві?

А першими нас зустріли у лісі гриби-зонти.

О, як вони вродили того літа! Скільки ні йдеш лісом – тебе зустрічають і проводжають ці високі (по коліно, найвищі в грибному царстві) гриби! Раз по раз вибігають вони з дубняків до доріг і стежок, наче подивитися: а хто це завітав до них у гості? І на яку галявину не поткнешся, а там не то гулянки, не то якісь зібрання зонтів. А може, стоять вони залогами на ближніх підступах-кордонах до грибного царства?

Кріпились ми, кріпились, а тоді не втримались і накинулись на зонти. Беремо ще молоді, лише шляпки, м’якуш у них білий. Коли це зненацька: