Валентин Чемерис - Аравійська пустеля (збірник)

Помовчить і знову гомонить. Чи до лелеки, чи до самого себе.

– Життя – як теє море… А в пісні як співається?.. Доки море перелечу, крилонька зітру…

Минуло ще кілька років.

Дід Щедрій геть побілів, і коли сидів на ослінчику під розквітлою вишнею, то здавалося, що його біла борода теж по весні розквітла вишневим квітом.

Йшла його вісімдесят сьома весна.

– Це ж треба стільки прожити, га? – дивується старий. – Вісімдесят сім годочків, як один день! Уже давно Катерина з сином до себе кличуть, а я все живу та живу…

Згадував сина, білявенького Лесика із щербатеньким зубом.

У сорок першому Лесик уже був лейтенантом. У кінці травня сорок першого мав приїхати до батьків у відпустку. Катерина хату вибілила, зіллям її заквітчала, а він вудочки лаштував – Лесик у листах похвалявся: як приїду у відпустку, то відразу ж за вудки і до Орелі!.. Та все в листах доскіпувався, чи беруть у Глухому озері щуки, а на Орелі, біля засохлої верби, окуні?

Замість відпустки Лесик вилетів на фронт.

Фотографії обіцяної так і не надіслав, і лишилася від нього та, єдина, де він знятий ще хлопчиком у воротах…

Лесику було в сорок першому двадцять, батькові – сорок п’ять.

Ідучи на війну, Щедрій казав:

– Якщо моєму роду випаде зустрітися з кулею, то нехай вона дістанеться мені. Я пожив більше та й щастя любові спізнав. А Лесик ще тільки починає жити – не можна йому з кулею зустрічатися, йому ще треба по війні гніздо своє вити, радість любові спізнати, дітей виростити і в світ білий пустити…

Ворожа куля таки випала їхньому роду – тільки прийняв її Лесик.

Не перелетів криваве море війни.

Не повернувся він до рідного краю, не вийшов росяним ранком з косою на луки, не посидів з вудочками біля Орельки, не цілував дівчат і дітей своїх не лишив у світі білому.

Чекав його батько аж до сорок сьомого.

А тоді прийшов папірець: у сорок третьому капітан О. Т. Щедрій не повернувся із бойового завдання.

Він не повернувся з польоту й досі.

Капітаном сина свого Щедрій не уявляє, бо так і не побачив його жодного разу в офіцерській формі з погонами. Син назавжди залишився в його пам’яті білявеньким хлоп’ям із щербатеньким зубиком, невгамовним Лесиком, котрий потай од батька-матері майструє собі за хатою крила…

А вишні квітнуть, а бджоли гудуть, а весни йдуть і йдуть, а старий все сина свого згадує та виглядає… А раптом… Серце не хоче змиритися, що сина немає, а пам’ять вічно жива, не хоче забути його образ.

А син усе не повертається з бойового польоту.

А наступної весни, як ховали Тараса Микитовича Щедрія, прилетіли до його двору із теплих країв двоє молодих лелек – він та вона. Пара хазяйновито оглянула колесо на тополі, і молоді лелеки, церемонно розкланявшись на колесі одне одному, скріпили тим ритуалом неписану свою шлюбну угоду.

Так у світі крилатих народилася ще одна сім’я.

Коли старого – геть білого у червоній труні – виносили з двору, лелече подружжя мостило собі гніздо на високій тополі.

А над ними, над селом, над Ореллю з Орількою, над усім приорільським краєм весняними вітрами дзвеніло високе голубе піднебесся, і молоді лелеки в злагоді гомоніли між собою: як то добре буде їм, коли вони навчатимуть у рідному небі дітей своїх високо-високо літати.

Бо крилатому роду – нема переводу.

Чи знаєте ви, що таке Присамар’я?

Чи знаєте ви, що таке Самара Дніпровська?

«Знаємо, знаємо!» – вигукнете ви. Присамар’я – це басейн ріки Самари, а Самара – це ліва притока Дніпра, довжиною 311 километрів. Походження назви «остаточно ще не з’ясовано», запевняють топонімічні словники. Дехто вважає, що від татарського самарк, себто «волове ярмо». За переказом, татари розпинали на ярмі християн, які не хотіли приймати мусульманську віру.

Що ж, за гідронімічними словниками це, мабуть, і так. Самара – це ліва притока Дніпра, довжина 311 кілометрів. А ось, на думку професора Дніпропетровського університету, доктора біологічних наук А. Бельгарда, це – диво-дивнеє, це щось таке… принаймні значно поетичніше, аніж просто 311 кілометрів. Бо навіть професори іноді бувають поетами.

«Серед степових просторів Південно-Східної України район, що прилягає до середньої течії ріки Самари Дніпровської, являє собою дивовижне сполучення найрізноманітніших ландшафтів. По схилах деяких балок на правобережжі збереглися невеликі ділянки степових цілинок, що по весні стають сріблясто-ліловими від тирси, суцвіть шавлії. („Точно, точно! – вигукуєте ви. – Бувало, йдеш за грибами і виходиш до сріблястого озера. Ближче підійдеш – аж то тирса цвіте. А скільки там конвалій, фіалок, медуниці, материнки! А пижмо, а звіробій! А молодило на пісках, а… Та хіба про все згадаєш!“). Лівий берег ріки починається з заплави, що являє собою сполучення дібров, лук, високотравних боліт і мальовничих озер, де на дзеркальній гладіні лежать глечики. На заболочених ґрунтах – ціла колекція папоротників, серед яких виділяється своєю витонченістю папоротник „страусове перо“. А поруч – піски. Справжні дюни! Тут знаходиться найпівденніший на Україні форпост сосни і берези. Під шатами їхніх крон такі північні рослини, як плавун, хвощ, папороть, ростуть по сусідству з лісовими орхідеями, любкою дволистою, коручкою, зозулиними слізками. Фауна присамарських лісів також включає ряд видів, не властивих степовій зоні. Тут і дятел, і повзик, і довгохвоста синиця, і лось, і видра, і дикий кабан, і косуля, і куниця, і борсук. З півдня до тераси боліт прилучається „солоний лиман“, що забезпечує місцеву лікарню цілющими грязями».